35.1 Вона не та, за кого себе видає

   Степан бачив осуд в очах дружини. Осуд і осад, який він залишив. Знав, що ранив її, але не міг він по іншому. Інакше то був би не він. В душі вирували різні емоції, але він дуже сподівався, що Діна все ж вибачить йому. 

Несподіваний телефонний дзвінок змусив його винирнути з думок про себе, і поринути в ще більш хмурі думки про найкращого друга.

— Доброго вечора, Степане, — почув він у слухавці голос якоїсь жінки. Її тон йому, чомусь, відразу не сподобався. Навіть відчув якесь дежавю.

— Доброго, з ким я розмовляю хотів би знати. 

— Вам ім'я чи одразу цілу автобіографію викласти? — хмикнула жінка у слухавці.

— Хто ви? – холодно, але впевнено запитав Степан.

— Не так важливо хто я, як те, що я знаю, – не менш упевнено…чи навіть самовпевнено, відповіла жінка Степану.

— І що ж такого важливого ви можете мені розповісти? — починав дратуватися чоловік.

— Ця інформація стосується вашого друга.

— Вона хороша чи погана? – уточнив, бо йому вкрай не подобалася вся ця розмова.

— Ну, однозначно, вона негативна.

— Тоді не бажаю нічого знати, — швидко відповів Степан, збираючись класти слухавку. Ненавидів наклепників, а тим паче коли хтось обговорював близького друга!

— Не гарячкуй, Степане Морозний, — спокійно зупинила його жінка, — Я скажу лише одне ім'я, і ти сам проситимеш в мене інформацію.

— Та невже? — пирхнув чоловік.

— Віра, — почув він в телефоні й одразу стис кулаки, — Вона ж не подобається тобі, правда? — говорила незнайомка, все більше зацікавлюючи, — Ця дівиця не та, за кого себе видає, – заявила холодно, — Якщо тобі важлива доля твого друга, пропоную зустрітися. Певна… інформація яку я надам, шокує тебе. 

— Де і коли? — коротко запитав Степан, відсуваючи приступ гніву, що пульсував десь аж в скронях.  

— За годину, адресу я тобі вишлю в смс. Повір, я не розчарую тебе.

Клавдія задоволено поклала слухавку. “Ну от і все, дівчинко моя. Сьогодні з принцеси ти знову пертворишся на  Попелюшку. Бо скоро тік-так, годинник проб'є дванадцяту і чудеса закінчаться.”

Впевнена в собі жінка точно знала, що робить. Тримала в руках теку і щастя своєї “опікунки”. Клавдія не мала сумнівів, що Степан ні за що не вибачить Вірі таку правду і подасть Артуру все у вигідному для неї світлі. Обрала найкращі фото…найколоритніші. У неї завжди була така тека не лише на потенційних клієнтів чи замовників, але й на її виконавицю. Вона завжди знала, що це знадобитися. Тут зібраний весь сором, вся ницість її опікунки…А почуття…почуття будуть найменшою проблемою, яка розвіється сама собою з плином часу. 

— О, я бачу, вас дуже зацікавила моя інформація, бо ви, Степане Морозний, прийшли навіть швидше домовленого часу, — всміхнулася Клавдія, коли до неї за столик сів Степан. — Мене звуть Клавдія, — простягла вона руку чоловіку, але той повністю проігнорував цей жест.

— Давайте залишимо люб'язності осторонь, Клавдіє. Бо я відчуваю, що наші неприємні відчуття один до одного цілком взаємні, – відрізав Степан, закладаючи руки на грудях.

— Маєте рацію, Степане Морозний, — задоволено поморщила носа жінка, — Моя Вірочка вас теж на дух не переносить. Відповідно, і я теж. Я взагалі усіх вас на дух не переношу, – говорила, а її обличчя аж перекосило, — Артура в тому числі. Тому я і тут, – задоволено плеснула собі по колінах.

— Вірочка? — з перекошеним обличчям перепитав Степан, — Хто вона для вас? 

— А що вона сказала про мене? - зацікавлено запитала жінка.

— Артур сказав мені, що Віра познайомила його зі своєю названою матір'ю…припускаю, що це ви. Занадто ви схожі з Вірою, — випалив, але це чомусь лише розсмішило Клавдію, і та зайшлася неприємним голосним реготом. 

— Ага, мати! — демонструвала здивування Клавдія на обличчі, — То ось як вона мене представила, — реготала, — Я для неї така ж мати, як для Артура була Тамара. 

Степан аж заціпенів, ось це дежавю!  Згадка вкрай неприємної для нього особи, вибила його з рівноваги. Хто ця жінка, що сидить перед ним? Та, яка знає про таємні сторінки з життя його друга? 

— Хто…Ви…Така? — промовляв кожне слово чітко і з особливим холодом.

— Хто я така для Віри? Вас же це питання хвилює найбільше, чи не так? — відповідала та, смакуючи кожне слово, — Скажімо так…роботодавець.

— І як я маю це розуміти? 

— Ось, погляньте сюди, Степане. Я певна, ви все самі зрозумієте, — говорила Клавдія, простягаючи чоловіку товстенький конверт з теки. Вона вже смакувала свою перемогу. Кожен новий дикий погляд Степана на фото викликав у неї ще більший запал. Вона палала від задоволення. Так…все зруйнується і згорить, як сірник, що був запалений. Який же погляд у цього Степана — на це можна дивитися вічно!

— Що це таке? — запитав Степан, переглядаючи фото за фото. На кожному з них Віра була з новим чоловіком. Усміхнена, зацікавлена, оголена. Одного обіймала, іншого цілувала, ще іншого задовільняла. Яка гидота! В Степана аж руки почали тремтіти від злості й гніву. Огидна! 

— А хіба ви не бачите? — реготнула Клавдія.

— Вона що, повія якась? – питав із відразою, кидаючи швидкоплинний погляд на нові і нові світлини.

— О, ну чому зразу так грубо про мою дівчинку? — обурилася Клавдія, забираючи світлини. — Ну скажімо так…шляхетна утриманка. Ми з нею шукаємо багатих чоловіків, витягуємо максимум і даємо, зрештою, їм спокій. Артур лиш один з них, — говорила щось ще Клавдія, але Степан вже не чув ні слова. Йому здалося, що він оглух. Відчай і тривога за друга накрили його. Ось на кого напали справжні піраньї. Спочатку одержима мамаша, тепер така ж наречена. Чому це все трапляється саме з цим чоловіком. — Степане, ви чуєте мене чи ні? Хоча так, – додала Клавдія, вдивляючись у якесь фото, — Знаєте, думаю Віру цілком можна назвати і повією, – всміхнулася переможно.

Степан нічого не відповів, хіба зневажливо глянув на Клавдію. Потім вирвав з її рук світлини та зібрався йти. 

— Хіба я дозволяла вам забрати фото? – хоча насправді, вона саме для цього їх і принесла. Щоб опустити Віру до самого дна, втопити її саму та її щастя. Принизити!