Розділ 34. Сталеве рішення

  Важкий день і важке рішення прийняв Степан. Олексій Несторович лише дивився на нього з-під лоба. Можливо, десь в глибині душі, його названий батько і розумів його, але з іншого боку і не розумів. Бо він, найперше, оцінював цю всю ситуацію як батько, а не військовий. 

— Степане, це твоє остаточне рішення? — питав твердо Олексій Несторович, опершись руками на підвіконня. 

— Так, пане. 

— Гаразд, а тепер дай мені відповідь не як військовий головнокомандувачу, а як син батькові? Як чоловік, що кохає мою доньку…ти дійсно хочеш поїхати туди? 

Степан кілька митей мовчав. Не тому, що вагався у своєму рішенні, а в його правильності. Але хіба існують абсолютно правильні рішення, хіба є вони? Чоловіча душа розривалася між обов'язком та бажанням, між “треба” та “хочу”. 

– Пане..я.

— Не пане! Говори до мене як син зараз! Ну давай! Глянь мені в очі! Глянь в очі Діні! І скажи твердо, як чоловік, чи хочеш ти цього? — роздратувався Несторович, пронизуючи поглядом зятя. 

— Так, я хочу цього, — відповів Степан.

Олексій Несторович важко відвів погляд і гепнув рукою по столі. Якби зараз перед ним був будь-який інший військовий, він би говорив зовсім інше. Сказав би, який цей військовий  молодець і яку мужність він виявляє, але зараз перед ним не просто зять, а його син! Людина, яку його донька кохає більше за будь-кого. 

— Вибач, я знаю, що ти завжди був чесним перед собою та службою. Я не можу силою залишити тепер тут, лише тому, що ти мій син, – зітхнув батько, трохи вгамувавшись, – Не можу, але хочу! Я хвилююся за Діну. Вона чекала твого повернення з війни…я, я ніколи не думав, що вона зможе так сильно когось кохати. Для неї це буде великим ударом, але я розумію тебе, – глянув він на Степана, – Я допоможу їй. І я радий, що моїм сином став саме ти. Але ж ти розумієш, на що ти йдеш і на які ризики? 

— Цілком. 

— Це не миротворча операція, Степане, не військові навчання. Не довіз гуманітарної допомоги. Зрештою, це не просто забезпечення порядку та безпеки в регіонах. Це ..боротьба з терористами. Терористичне угруповання Аль-Шабаб пов'язане з Аль-Каїдою. Це дуже небезпечні покидьки! 

— Я бував у покидьків, — спокійно пояснив Степан.

— Вони не зважають на цивільних і завдають великої шкоди. Для них не існує нічого святого, окрім їх ідеології. Військових вони на дух не переносять, – намагався Нестерович достукатися до Степана, хоча насправді розумів — все марно.

— Я знаю, на що йду. Кенія і Танзанія і так живе у пеклі, а тепер ще це. 

— Якщо ти поїдеш і загинеш, у пеклі житиме моя донька..і твій син! — гаркнув чоловік.

— Цей мій обов'язок як військовослужбовця! — і собі підвищив голос Степан.

— Війна тече твоїми венами, Степане. Її вже не вирвати з тебе. Якщо тебе навіть кохана жінка не зупиняє, то я тим паче не зможу. Тому сину, — переможено говорив чоловік, — Будь обережний! Не змушуй Едельвейс, що лише розпустився, сохнути. 

— Я повернуся, обіцяю вам.

Та Олексій Несторович лиш хмикнув і сказав:

— Ніколи не давай обіцянок, які не в змозі виконати. 

— Я виконаю.

###

Степан купив еустоми. Навряд чи вони допоможуть йому чи їй зараз, але однаково тримав їх у руці. В повітрі сновигали перші сніжинки. Знову настала зима. Зима познайомила їх, зима роз’єднала їх…і тепер знову обом буде холодно. Особливо їй. 

Знову не наважувався постукати в двері. Знову стояв, як німій. Навіть не намагався підбирати слова, бо знав, що це ніяк не допоможе. Уперся чолом до стіни і все ніяк не наважувався зайти. За дверима чувся сміх Алена. Сміх…а не плач! Невже його син вміє сміятися? А разом з Аленом сміялася і його дружина. Її дзвінкий голос лоскотав вуха і манив всередину. 

— Степанчику, я тебе бачу через вічко! — почув він її слова через сміх. — Чому не заходиш? 

Усміхнувся сам до себе. Обережно відчинив двері. Осяйна Дінина посмішка одразу перехопила подих. Ален і собі сміявся в неї на руках, демонструючи два невеликих зубчики, що таки прорізалися. 

— Ти бачиш? — з захватом питала Діна.

— Тебе…я завжди бачу лише тебе, — підійшов до них Степан.

— Зуби! У Алена перші зуби! 

Степан глянув на малого. Маленька зубаста “піранья” всміхалася до нього, простягаючи  руки. 

— Ух, нічого собі, які зуби, синочку! — сказав Степан, беручи малого на руки, а дружині простягнув букет. 

— Дякую, — прошепотіла йому Діна забираючи квіти. 

— То що, з ригачками покінчено? — запитав в малого, підморгуючи дружині, що хіхікала, — Тепер у тебе буде гарний настрій, і ти не будеш мучити нашу матусю, га, Алене? — запитав, піднявши сина вгору, але відчув на обличчі тягучу цівку слини, — Я зрозумів, – усміхнувся, — Почався сезон слимаків.

Діна почала реготати, але потім взяла й обережно долонею витерла його обличчя. 

Ну і як їй сказати, що має їхати? Як їй сказати?! Як?

— Ти якийсь стурбований, Степанчику, — зітхнула Діна, забираючи Алена назад на руки, — Чи ти просто голодний? — намагалася зрозуміти дружина.

— Тебе я голодний завжди, — говорив чоловік, ледве всміхаючись. 

— Ні, ну ти якийсь не такий, я ж бачу, — говорила, цілуючи в шию. 

— Вкладемо Алена і тоді поговоримо, добре? — відповів чоловік, все ж підставляючи тіло для поцілунків. Але отримав лише нову порцію слини від сина. 

Ален на диво заснув швидко і спокійно. А Степану на серці було не спокійно, всередині штормило і вирувало. Боявся залишати дружину, але не боявся летіти в Африку. 

— Ходи-но до мене, — сказав Степан, поплескуючи по своїх колінах. 

Діна закусила нижню губу. Вона знала, чим завжди закінчувалися такі посиденьки.

— Я хочу просто поговорити, чесно! — підійняв він руки догори. 

Дружина ніжно всміхнулася і прийняла запрошення. Обережно поклала голову йому на груди.

— Степанчику, я так тебе кохаю. 

А Степан дивився у вікно і гладив її волосся. Штормовий вітер за вікном рвався всередину і ще більший вирував в його серці.