33. Їм не бути щасливими

   Артур, як не старався, не міг зрозуміти, що відбувається  з Вірою. Замість того, щоб розквітати, його наречена чахнула. Наче все було як зазвичай, але він бачив колись такий погляд. Цей погляд видавав приреченість і якусь безвихідь. Щось мучило Віру, але вона вперто запевняла, що все гаразд. Він не розумів свою наречену. Досі не знав її. Хто вона, ця жінка? Що сьогодні жартує, сміється наче сама не своя, а завтра може мовчати й думати про щось своє. Хто вона, та, що тримає його за руку, але наче далека..наче зовсім не його. Страх втратити її заганяв його у відчай. Чоловік відчайдушно хапався за своє щастя, але воно, як пісок, втікало крізь пальці.

Віра ж постійно відганяла від себе злі думки. Думала як розказати Артуру про те, що брехала про дитину, про себе, про життя…про все. Все було брехнею! Брехнею, в якій зародилася нова істина. Вона покохала цього чоловіка. І чоловік цей, ймовірно, кохає і її. Навряд чи це кудись їх все ж приведе, бо гріхи завжди наздоганяють. Вони чигають як звірі, щоб зібрати плоди своєї праці. 

Тож вона просто сиділа на підвіконні, спостерігаючи за перехожими. Холодно. На дворі було вітряно та гнало дощем. Осінь плакала останніми слізьми, а її сльози не текли…. Заблокувалися десь там…всередині неї.  

— Маленька, ти вдома? — почула вона голос Артура, що повернувся. Цей світловолосий чоловік з чуйним серцем змушував її тремтіти. Чи могла вона подумати, що здатна буде любити? Що здатна мріяти про те, що вважала кошмаром. 

— Так, — сказала занадто пізно, бо відчула його дихання позаду себе. Чоловік обережно торкнувся її волосся. Ніжні повільні рухи, приємні теплі дотики повертали її до життя. 

— Поглянь на мене, — почула вона його тихий голос. Але вона боялася дивитися йому в очі. Боялася прочитати в них осуд, зневагу, зневіру. Боялася побачити в них розчарування. Та все ж глянула. Артур тримав гортензії й злегка посміхався, — Згадай про мене, маленька, — сказав, простягаючи їй квіти, — Бо ти тут, але наче забула про мене, — говорив, прибираючи з її обличчя поодинокі прядки волосся, — Я тут…поруч. 

Взяла квіти. Дивне поєднання кольорів. Біла та темно-фіолетові, чи навіть більше сині. Такі ж які її почуття, такі ж як і вона сама. Кохає і бреше. Плекає чисті почуття, будучи брудною. 

— Вибач, — посміхнулася, струсивши головою, — Щось останніми днями болить голова. 

— Ти хвилюєшся через Степана? — питав чоловік, намагаючись вияснити істину, — Маленька, якщо це так…то не думай за це. Я колись жорстоко поплатився за те, що слухав інших, а не себе. Так, Степан мій друг, але ти моя дівчина. 

— Я…, ти мало знаєш мене — лише хитала головою Віра.

— А ти мене? – сумно всміхнувся їй Артур, зводячи підборіддя. — У мене погане минуле, Віро. Я погана людина. Я не знаю до кінця хто ти, але мені здається, що я відчуваю тебе.

— Справа…справа не в Степанові чи твоєму минулому, Артуре. Ти запропонував мені вийти за тебе заміж і навіть не сказав, що кохаєш….

Повисла пауза…довга, тягуча. Вірі здавалося, що тривала вона цілу вічність, хоч насправді мовчання тривало лиш секунди. Артур поклав на підвіконня квіти й обережно опустився на коліно. Вдалося йому це важко через поранену ногу. 

— Ні, будь ласка, не роби так, – намагалася зупинити його Віра, але той перехопив її долоні та поцілував, — Артуре…я не та жінка, перед якою варто ставати на коліна, — намагалася пояснити щось Віра, проте Артур наче не чув, однаково робив по-своєму. Стояв  навколішках перед нею і дивився їй в очі.

— Знаєш, Віро, в якийсь період мого життя мені здалося, що я забув як то любити. Як то бути щасливим. Можливо навіть й зневірився в цьому, але з'явилася ти. Така красива, ефектна жінка і поглянула на мене. На мене… Ти допомогла нести не лише важкі пакунки, а йвсі тягаря мого життя, які ще б трохи й розчавили мене. Але ти стала тою особливою жінкою, яка нагадала мені про кохання. Про щастя, про те, що й вже й не сподівався отримати. Я досі не вірю в те, що ти можеш любити мене. І я досі не вірю в те, що сам люблю, - усміхнувся, пригорнувшись до її колін, - Маленька, пам'ятай про це, пам'ятай про мене, — говорив, а в неї все обривалося  в душі. Правда розтопче його…зламає…він не заслуговує на таку правду.

— Вставай, прошу тебе, вставай, — ніяковіючи говорила Віра, намагаючись підвести чоловіка. Сором випалював їй всю душу. Провина душила. Хіба могла вона подумати, що все зайде так далеко. Що, знайшовши своє щастя, вона так боятиметься його втратити. 

— Допоможеш? — запитав чоловік, благально зводячи до неї очі. — Я знаю, що не вартий такої. як ти. Ти молода, вродлива, красива…а я звичайний, кульгавий, і…

— Зупинися, — просила його Віра, стаючи поруч навколішки, — Будь ласка, нічого не говори, — шепотіла, обіймаючи і закриваючи вуста долонею. Ближче до себе, до свого серця…своєї душі, яку не розумів ніхто…ніхто крім нього. Гладила його по волоссю, як маленького хлопчика, що жадав тепла. ЇЇ губи легко і невагомо торкалися його скронь, обличчя, губ. Схоже, вона дійсно залізла в його серце занадто глибоко..та вона сама почувалася скалкою, яку варто вирвати …інакше постійно болітиме.

Нічого не говори…насправді, вона наче говорила це сама собі. Нічого не говори, просто пам'ятай про мене…

###

Клавдія впевнено крокувала містом. Чи боялася вона того, що Віра більше не повернеться до неї? Зовсім НІ! Вона була певна, що її дівчинка однаково повернеться до неї. Це не перше Вірине падіння, але дай Боже, щоб останнє. Клавдії було прикро, що Вірі знову доведеться пройти через болючі втрати, але нічого…переживе. Поплаче, та й усе пройде…і все буде як зазвичай. 

— Клавдіє, рада вас бачити! — привітно всміхнулася манікюрниця Катя. — А чого це, Віра до мене давно не заходила? 

Клавдія якось неоднозначно повела губами й хмикнула:

— Хм..у Вірочки тепер інше життя, Катю. Вона загралася. Заявила мені, що хоче заміж, уявляєш? — розсміялася.