32.2 Однаково повернешся до мене

Віра була в передчутті. Уявляла обличчя Клавдії, коли та побачить її заручальну каблучку. Уявляла як з гордо піднятою головою заявить їй, що залишає її…ради каліки, як казала та. Заради того, щоб бути домогосподаркою…матір'ю, дружиною…та будь-ким, аби з цим чоловіком. І ось двері її дому…ні, це місце ніколи не було її домом…її дім у помешканні іншої людини.

— Вірочко, я не чекала тебе…, — тільки відчинивши двері, почала говорити Клавдія, але зупинилися на півслові, побачивши позаду дівчини Артура, — А ось цього я вже точно не чекала побачити, — продовжила, криво всміхаючись і запрошуючи несподіваних гостей в оселю.

— Артур Мищенко, — всміхнувся чоловік, простягаючи руку Клавдії. Він хвилювався трохи й це було помітно, його рухи були невпевненими..

— Я знаю, хто ви, —хитро посміхнулася жінка, — Приємно нарешті познайомитися. Але приємно їй насправді не було. Вона прискіпливо вдивлялася в обличчя чоловіка і намагалася збагнути, що такого було в цьому недолугому, що Віра не посоромилася привести його до неї.

— Справді? — здивовано смикнув губами Артур. Він, здається, сприймав таку заяву жінки щиро…

— Ага, — задоволено кивнула головою Клавдія, — Вірочка, тільки про вас й говорила останнім часом, правда? — запитала, заглядаючи в обличчя Віри. Таки закохалася ця дівчина..таки полюбила..даремно…не треба було так.

— Так і є, — всміхнувся, цілуючи Артура в щоку, таким чином одразу показуючи чию сторону вона приймає.

— Ну проходьте, раз прийшли, — запросила їх Клавдія до кімнати.

— А ви..? — почав говорити Артур, але жінка продовжила.

— Хотіли запитати, чи я її мама? — розсміялася Клавдія, — Можна й так сказати, — знизала плечима, — Я її опікун. Клавдія…Парута. То які у вас плани? — питала, дивлячись то на Віру то на Артура. Питала, ніби це й справді було їй цікаво.

— Власне я прийшла сказати, що Артур сьогодні зробив мені пропозицію, — говорила Віра демонструючи жінці колечко. Та кинула сухий погляд на каблучку і ледь всміхнулася.

— І ти?

— І я погодилася, — відповіла Віра, беручи Артура за руку.

Клавдія якось дивно повела губами, виявляючи чи то здивування, чи то занепокоєння. Холодний погляд блукав по запнутим шторам кімнати, поки не зупинився на Артурові. Недолугий…хромий…якщо вже кохати, то когось достойного, але точно не такого. ЇЇ Віра була достойна кращого, багатшого, хоч б здорового!

— Ну що ж…вітаю вас! — сказала Клавдія різким рухом розпинаючи штори, — Ну і що там говорять в таких випадках…ааа…— плеснула в долоні Кладія, — Щастя і любові вам. І..світлих днів, — додала, вглядаючись у вікно, за яким вже було темно. 

— Дякуємо, — відповіла їй Віра.

— А моя мила дівчинка вже сказала вам …мм…правду? — несподівано запитала Клавдія, хитро посміхаючись до Віри. Дівчина лиш сильніше вп'ялася в чоловічу руку, і Артур відчув її хвилювання. 

— Якщо ви про те, що вона не може мати дітей…

— Звісно про це, — швидко смикнула губами Клавдія, хитро блиснувши на Віру поглядом, — Сподіваюся, ви не проти, якщо Вірочка залишиться сьогодні зі мною? — Насправді Клавдію геть не хвилювала відповідь Артура, і вона і Віра знали, що це було не запитання, а швидше ствердження.

— Тільки якщо вона сама цього хотітиме, — відповів Артур притискаючи Віру до себе.

— Все добре, — всміхнулася до нього Віра, — Я хочу…це ж моя мама, — заявила дівчина, привітно всміхаючись. 

— Рада була познайомитись, Артуре, — сказала Клавдія, проводжаючи чоловіка до дверей, — Ви, мабуть, дійсно рідкісний…чоловік, якщо Вірочка наважилися покохати вас. До побачення, — сказала жінка, мало не силою випихаючи Артура за двері й зачиняючи їх. 

“Сподіваюся ти зашпортаєшся на тих сходах, хлопчику!” – додала подумки, всміхаючись сама до себе.

— Вау, Вірочко! Ось це вже вищий рівень і, мабуть, найбільший твій трофей. Хотіла його серце – маєш! — говорила з награним захватом Клавдія, підходячи до дівчини.

— Він для мене не трофей, а чоловік якого я полюбила, — відповіла Віра, дивлячись Клавдії в очі. Та чомусь лише розсміялася, і підійшла до вікна знову запнути штори.

— Ну ти ж це не серйозно? — спитала, здіймаючи брови догори. — Ну поживеш ти з ним рік, два, в кращому випадку три…тобі ж набридне це. А як же свобода, мрії про життя десь якомога далі з цього місця? 

— А я передумала, — відрізала Віра, — Хочу жити тихо, нудно, з одним чоловіком до кінця своїх днів. Дітей йому народити, бути домогосподаркою. Простою жінкою.

— Ти домогосподаркою? — розреготалася Клавдія, — Оце було дійсно смішно. Ну добре, пожартували та й годі! — сказала Клавдія, сідаючи на м'яке крісло. 

— Я не жартую…мамо. Я більше ні з ким не спатиму, окрім цього чоловіка!

— Так ось в чому справа, ось що тебе в ньому приваблює? — ще більше розреготалася Клавдія. 

— Припини! — крикнула Віра. — Ти поводиш себе огидно! 

— Я?? — підірвалася з крісла та. В очах палала злість і справжня відраза, — Це я поводжу себе огидно? А ти?? Ти як себе ведеш? Прикидаєшся невинною дівчинкою, а хто ти? Ну скажи мені, хто ти?? 

Віра лише відступила на кілька кроків до стіни. Горло здавило спазмами, руки почали тремтіти.

— Ну хто ти? Чому мовчиш? Чому не гориш це слово, бо воно що… огидне?! — всміхнулася, підступаючи до Віри.
— Ти загралася, дитино, отямся! З самого початку я попереджала тебе. Почуття геть задурманили тебе! Ти кажеш, що любиш цього чоловіка. Припустимо, я повірила тобі. Але чи думаєш ти про свого Артура? Що буде, коли він дізнається правду про тебе? Гм? Ні, не ту, яку ти вигадала про неможливість мати дитину. А справжню! Я вже уявляю лице Степана Морозного, який тикатиме твого коханого кожен раз носом у лайно, в яке ти втягла його. Твоя справжня правда сама розставить всі крапки над “і”. Ти огидна, Віро! Ось в чому правда!
 

Віра стискала руки в кулаки, намагаючись не плакати, але сльози все одно лилися і лилися.. Вона гірко плакала. 

— Ти ж не скажеш йому…— прошепотіла.