32.1 Час, щоб цілувати

— Вірочко, дівчинко моя, я знайшла для тебе ідеальний екземпляр, — піднесеним голосом говорила Клавдія, заходячи в помешкання.

— Прямо таки ідеальний? — всміхнулася Віра, відриваючись від їжі. Не дуже їй в то вірилося, але така заява її зацікавила.

— Ну, ідеальною в мене є лиш ти, моя дівчинко. Але ось, сама поглянь, — простягнула Клавдія дівчині фото. 

Віра взяла до рук світлину. На неї дивився чоловік приємної зовнішності. Ні, не просто приємної…Віра подумала, що він красивий. Світловолосий, доглянутий, середніх років, мабуть, не дуже старший за неї. Чомусь дівчина дивилася на це фото значно довше, ніж зазвичай, але зрештою повернула Клавдії. 

— У нього добрі очі, — всміхнулася сама до себе Віра, повертаючись до їжі. 

— І дурна голова, — додала Клавдія, — Дійсно рідкісний “екземпляр”. 

— То як же він став багатим? — здивовано вигнула губи Віра.

— Багатство дісталося в спадок від таточка. Його батько був ще тою “акулою”. Але син м'якотілий, навряд чи зможе довго втримати великі гроші при собі, тому часу обмаль. Треба знайомитися вже завтра, — блиснула очима Клавдія, — він, до речі, кульгає трохи, але думаю, для тебе це не проблема.

— Абсолютно, — байдуже знизала плечима Віра, — проблемою буде, якщо його гаманець виявиться занадто мізерним. То які в нього уподобання? Все як зазвичай: гарна сукня, вишуканий, але стриманий макіяж? 

— Ні, цього разу тобі доведеться вжитися в роль простачки, люба дівчинко, — загадково всміхнулася Клавдія.

— Не певна, що мені вийде, — розсміялася Віра.

— Вийде. Не даремно я тобі не дозволяла робити манікюр аж місяць. Це було частиною плану. 

— А не занадто? 

— Ні, ти маєш виглядати переконливо. 

— Думаєш, я сподобаюся йому в такому вигляді? — з недовірою питала дівчина.

— Абсолютно певна! — потирала долоні Клавдія. 

— Схоже, дійсно якийсь цікавий “екземпляр”,  — зацікавлено сказала Віра, знову вдивляючись в Артурове фото.

— Колишній військовий, з трохи пришибленої сім'ї,  — вибирала найцікавіші факти Клавдія, — Мати померла, коли був геть малим, від наркоти. 

На цьому факті Віру наче заціпило. Сиділа ,вдивляючись в досі невідомі їй очі. Схожі, вони чимось схожі. Наче не бачила його навіть ніколи, але здавалося, що знала вже. Відчувала. 

— Мачуха була з химерами, хотіла бачити його чи то як синочка, чи то як коханця, а може й те й інше, хто її тепер вже знає. В нього є ще близький друг, якщо все вийде, він вас обов'язково познайомить. Краще з ним подружитися, але як вже вийде, дівчинко. Не знаю, псих він чи нормальний, цей Артур, але перша його дівчина дуже потерпала від нього. Чула, що він їй кислоту в очі вилив, але потім начебто оплатив лікування. Одним словом, голову йому теж лікували в якійсь  клініці.. Але якби що - відмовимося від його кандидатури! Не хочу, щоб ти знов постраждала. 

— Завтра? — відклала Віра фото.

— Завтра, — задоволено всміхнулася до неї Клавдія.

###

І ось те завтра вже давно минулося. І має наступити інше завтра. Завтра, яке зруйнує все. Завтра, що поверне її в минуле… В минулі гріхи, вчинки, думки. Завтра, що вирве їй серце з грудей. 

— Маленька, йдемо кудись вечеряти? — почула радісний голос свого хлопця в телефоні.

— Давай, — всміхнулася сама до себе Віра.

— Тоді одягайся, я за десять хвилин заїду за тобою, ти вдома? 

“Вдома, коханий. У тебе вдома…і не  хочу йти звідси…не хочу, але піду” — говорила з собою подумки.

— Так, вдома, добре.

Віра встала, усміхнувшись до свого відображення в дзеркалі. Провела пальцями по губах. Сьогодні їй не хотілося наносити червону помаду. Хотілося бути простою дівчиною такою, якою вона йому сподобалася. Наївною, доброю дівчинкою Вірою. Їй хотілося такою бути. Щирою, відкритою, щасливою. Простою жінкою, що мріє про сім'ю, чоловіка, дитину. Жінкою, для якої не важливі гроші, а жінкою, для якої важлива підтримка. 

Знайома машина вже чекала її, а в ній був знайомий їй чоловік. Чоловік, якого вона справді покохала, про якого мимоволі мріяла навіть бувши поряд. 

— Ти сьогодні така.., — почав говорити Артур, відчиняючи перед нею двері автівки.

— Яка? — запитала Віра чіпляючись за нього поглядом.

— Не знаю, маленька, — знизав плечима Артур, — Загадкова, — підморгнув він дівчині. 

Вона радісно сіла в автівку. Думки про те, щоб забрати цю машину собі, вже давно кудись розвіялися. Зараз їй хотілося забрати лише серце цього чоловіка. Вірі подобалося в ньому все — міцні руки, що обіймали її коли було самотньо, рідні пальці, що розчісували її волосся, коли вона ніжилася на його колінах, очі…такі глибокі й чуйні, що вона завжди боялася розчинитися в них без залишку. Його кульгава хода зовсім не  дратувала її, навпаки, якби могла вона зацілувала би всі  його рани - душі…серця…тіла. Цілувала б його…цілувала б…Так, найбільше вона любила його губи. Не просила часто цілунків, боячись, що це виглядатиме дивно — нав'язливо чи навіть по-дитячому...…Зараз вона дивилася на його вуста і подумки цілувала їх.

— Куди їдемо? – запитала Віра, прогнавши думки про цілунки.

— Дістань, будь ласка, з кишені, — почав говорити Артур, — З ось цієї, — нервово потряс він ногою, вказуючи місце, — Там має бути адреса нового ресторану.

Віра лиш задоволено закотила очі. Несміливо запхала руку в кишеню, але знайшла там дещо інше. Те, від чого їй стало важко дихати. Те, від чого серце забилося, як скажене. Каблучка.

— Це? …Що це? — несміливо запитала, тримаючи в пальцях колечко.

 Артур зупинив машину, кілька секунд дивився їй в очі всміхаючись, а потім запитав:

— Ти вийдеш за мене? 

Ну ось це сталося…Чому? Так не мало бути…так не мало бути! Треба було залишити його ще місяць тому, або й раніше, а тепер не оминути йому болю. Прикрила повіки. Не хотілося їй зараз про це все думати. Не хотілося думати про Клавдію, про гроші, про себе, про минуле, про майбутнє…лиш про тепер, про цей момент.