30. Важливі покупки

   Артур дуже зрадів пропозиції друга провести час з ним та Аленом. Бо хоча б так він міг частково торкатися своєї мрії…точніше не своєї, а чужої. Тож, побачивши Степана з кенгурушкою на плечах, в якій сидів малий, посміхнувся. 

— Привіт, таточку, — простяг чоловік руку другу, — Привіт, Алене, – сказав легко тиснучи ручку дитині. 

— Привіт, діду Артурчику, — хмикнув чоловік, — І готуйся, бо за трохи носитимеш малого ти. Ця маленька піранья важить вже майже десять кілограмів, спину ломить, — сказав Степан, демонстративно випрямляючи плечі.

— Ой…– скривив обличчя друг,  — Ти ніс ось цих дев'яносто кілограмів, — говорив, тикаючи в себе рукою, — І не зламався.

— То інше. 

— Слухай, — говорив Артур заглядаючиь на шию друга, — Тебе, що твій таточко-піранья вчора загризти пробував, – сміявся Артур, — То якось весь роздряпаний прийшов, тепер з якимись слідами на шиї. Тебе там що, катують? – реготав Артур.

Степан лише дивно повів бровами. Хоча в душі теж сміявся, пригадуючи приємний вечір з дружиною. 

— Чи це знову блохастий тебе так?

— Слухай, — струсив головою Степан, — Тобі що, немає більше про що говорити? Краще розкажи, що там з Вірою? 

— Та нічого…спочатку обійняла, потім ляпас дала, потім знов обійняла, — стенув плечима Артур. 

— Але ви…ну помирилися? – вирішив уточнити Степан.

— Я знаю, що ти чекав іншу відповідь, але так…ми помирилися. 

Степан лиш скривив обличчя. Здавалося, що він здався і вирішив залишити все як є, але говорити про Віру все ж більше не хотів.

— Ну, все, тримай малого, бо зараз спина репне, — сказав Степан, передаючи Артуру переноску з малим. 

Артур обережно одягнув на себе кенгуру з Аленом. Малий пильним поглядом оцінив свого нового перевізника, чи то переносника, але не плакав.

— До речі, в нього зуби ріжуться..

— Ну і до чого це ти? – примружив очі Артур, — Вгризти мене може? – жартував друг.

— Обригати, — випалив Степан, – І треба ще цей…температуру контролювати. 

– В якому сенсі обригати? — не розуміючи зігнув голову Артуру.

— Ну та в прямому сенсі…ну а як люди блюють! Мене он вчора всього обригав.

— А ти хоч змінний одяг взяв? 

— Твій? — не розуміючи перепитав Степан.

— Та малого.

— В сенсі підгузки?

— Ну в сенсі, якщо він обригається.

— Сподіваюся, до цього не дійде! 

— А якщо дійде? — кривився той.

— А якщо дійде, то дядько Артур йому подарує новий одяг, — хитро посміхнувся Степан.  

— Та нема проблем, — лиш розвів руками товариш, — То куди ми з ним? 

— Я думав, в тебе будуть якісь ідеї щодо цього, — лише чухав потилицю Степан. 

— Та звідки мені знати, куди з такими малими дітьми ходити? 

— Ну тоді ходімо за покупками, Діна дала ось список, — говорив Степан, розблоковуючи смартфон з нотатками. 

— Мені теж треба сьогодні одну важливу покупку здійснити, — посміхнувся  сам до себе Артур. 

— О ні, — якось дивно закрутив голову Степан, — Тільки не кажи, що будеш робити Вірі пропозицію, — важко зітхнув.

— Слухай, ти так важко дихаєш, ніби це кінець нашої дружби, спілкування і взагалі всього на світі, — сміявся Артур.

— Чув, синку, – говорив Степан, дивлячись на Алена, — Ми його втрачаємо…скоро його проковтне одна піранья, — прошепотів сину на вухо. 

— Може ще заплачеш, — реготав чоловік.

— Аби ти не плакав! І Ален. — гаркнув Степан, — Ну то давай спершу в ювелірний тоді.

Двоє чоловіків в ювелірному та ще й з піврічною дитиною  в кенгуру виглядали доволі дивно. Степан одразу ж картав себе за те, що давно нічого Діні не дарував, тож подумки дав собі ляща. Але за хвилин відчув пекучий справжній лящ дружньої руки. 

— Ти чого б’єшся? — скрився так, наче йому бітою дали, а не легенький удар рукою. 

— Ти оглух чи як? — питав його Артур, — Я вже третій раз тебе запитую.

— Ви така гармонійна пара, — підозріло всміхнувся до них продавець, що й сам виглядав доволі дивно. 

— Що ти сказав? — аж зблід Степан, — Ти ким нас тільки що обізвав? — говорив стискаючи руки так, що аж кісточки побіліли. 

— Вибачте, я…— розгубився консультант.

— Слухайте, а є тут хтось більш привітний, — втрутився Артур.

— Зараз я покличу адміністратора, — хлопчина кинувся як припарений та сховався в іншому приміщенні. 

— Матінко рідна, та що з цими всіма людьми не так, як не батьком для дружини назвуть, так…, — аж скривився чоловік таки не вимовивши цього слова. 

— Доброго дня, чим я можу вам допомогти? — вийшла до них молода жінка з приємною посмішкою.

— Не нам, а йому, — уточнив Степан і собі посміхаючись своєю фірмовою посмішкою “опосума”. 

— Річниця? — припустила жінка зиркаючи на малого Алена.

— Ні, мені потрібно якесь колечко для пропозиції. 

— Хочете щось особливе? — питала жінка, привітно підморгуючи до малого. 

— В сенсі особливе? — запитав Степан.

— Ну, може, у вашого товариша зі своєю половинкою є якась особлива історія там, чи, можливо якісь вподобання…

Поки Артур роздумував, Степан відповів:

— В його дівчини лиш одне вподобання — гроші. Чим дорожче, тим краще, — пирхав.

— Я не певен, але…., може є якесь колечко з гортензіями? 

— Ну хіба що з камінців може бути квітка. Фіаніт, цирконій, діаманти? 

— А покажіть варіанти, — всміхнувся чоловік.

Артур довго роздивлявся різні варіанти, але коли погляд впав на срібне колечко з квіточкою, викладеною рожевими фіанітами, зрозумів, що це воно. 

— Ось це!

— Чудовий вибір, до речі ви знаєте, що “мовою квітів” означає гортензія? — запитала жінка, дістаючи вибране колечко потрібного розміру. 

— Ні, що? — зацікавлено питав Артур.

— Надію, щирість, скромність, — говорила жінка, на що Степан лиш сильніше пирхав, мовляв, це все точно не про Віру, А ще це звернення — “Згадай про мене” — все ж договорила жінка попри невдоволене бомкання Степана.

— Ідеально, чи можна буде зробити таке гравіювання? — поцікавився Артур.