29. Не цілувати, але не його

   Артур втомлено піднімався по сходах. Але серце гупало не від втоми, а від страху. Він боявся знову залишитися один… Боявся, що зараз відчинить двері, а його простора квартира буде порожньою. Боявся, що не знайде там Віри, а разом з нею і свого забутого та знайденого щастя. 

Але вона сиділа на підвіконні. Штори розіпнуті. Не схоже, що ця жінка боялася чогось, але схоже її, як і його, лякала темрява і самотність. У шибки билися краплі дощу, але до хати їх не пускали зачинені вікна. Це було схоже на них…на неї й на нього. Він прагнув потрапити в оселю її серця, але між ними було скло і лиш вона могла відчинити це вікно і впустити його. 

— Вибач, — сказав Артур, застигаючи в одвірках дверей, — Я боявся, що прийду, а тебе вже не буде…Вибач, я боягуз…, — намагався щось пояснити Артур, але Віра зірвалася з підвіконня і понеслася до нього. Кинулася в обійми. І обіймала…обіймала, — Маленька, я весь мокрий..і брудний, — намагався відірвати її від себе чоловік, але вона не чула його, обіймала лиш сильніше. А потім глянула суворо і втулила ляпаса. Той гучно рознісся відлунням по кімнаті, заставляючи Артура замовкнути.

— Я боялася, — виявляла свою злість і хвилювання жінка, — Що нас вже немає. Що ти не любиш мене…що…скажи мені, ти любиш мене? — запитала, на мить здіймаючи очі та дивлячись на нього. 

Він чомусь мовчав, сам не розумів чому. Лиш торкався своєю рукою її волосся, гладив і мовчав. Язик наче присох і не міг нічого вимовити. Хоча хотів багато чого сказати, але чи були серед тих всіх слів слова про кохання? 

— Маленька, я тут, — нарешті вимовив, поцілувавши її в скроню, — Вибач мені…вибач, — обійняв її міцніше.

Віра теж мовчала, більше не питала нічого. Лиш спогади, як піраньї, знову вгризалися в дівочу пам'ять. 

###

— Клавдіє, скажи мені, ти хоч трішки любиш мене? — питала Віра, повернувшись додому. На ній була порвана сукня, розмазаний макіяж і червоні очі, що танули восковими сльозами. 

— Дівчинко, що…що з тобою сталося?? — злякано питала жінка. Хоча Віра вже сумнівалася, чи був то щирий переляк чи лише гра. Гра, у яку її “мати” часто грала. Бо останнім часом дівчині здавалося, що Клавдія вміє грати лиш в одну гру — байдужість. 

— А ти хіба не бачиш? — відповіла з глибоким відчаєм, намагаючись триматися, але слова були крихкими й сипалися…сипалися як пісок.

— Вірочко, донечко, що він з тобою зробив? Дитинко моя, — сказала Клавдія з таким глибоким жалем, що Вірі здалося, що цій жінці й справді шкода, — Ходи сюди…ходи, — продовжувала говорити жінка, обережно обіймаючи Віру, що тремтіла, — Обіцяю тобі, більше такого ніколи не буде! Ніколи, чуєш? — притискала до себе Віру, яка нагадувала налякану пташку, — Від сьогодні я ретельно вивчатиму кожного підозрілого клієнта. І якщо буде бодай найменший натяк на неадекватність чи насильство, і близько тебе до такого не підпущу! І байдуже на гроші, дитино! 

Віра не знала, що таке справжній захист. Єдиним захистом для неї була Клавдія. Ангел, що витяг її з темряви й кинув у ще більшу пітьму…Глибоку, чорну, мерзенну. 

— Обіцяєш? — перепитала Віра, трохи заспокоївшись.

— Обіцяю, обіцяю, Вірочко! – взявши у свої руки обличчя дівчини, сказала жінка, — А зараз давай, вставай! Приведи себе в порядок, вимийся, розчешися і треба з'їздити в лікарню. Треба …треба перевірити як ти.

— Ти…ти хочеш подати заяву про зґвалтування? — в очах Віри загорілися іскорки надії. Надії на те, що таки заступляться за неї, що таки її люблять. Тож вона, знявши з себе брудну сукню, пішла в душ. Але зняти з себе брудну шкіру, бридкі чужі дотики ніяк не вдавалося. Лиш надія на справедливість жевріла і давала сили. 

Але найбільше її нудило від поцілунків. Таких грубих, необережних. Вона закривала очі, але все ще бачила обличчя того негідника. Все ще відчувала його губи на собі…на своїх губах. Терла їх милом, ні, не терла, стирала, але ці поцілунки все ще відчувалися. Залишалися на її тілі глибокими ранами, що досягали самої душі. Ніколи! Ніколи ніхто її більше не цілуватиме…бо гидкішого за це немає нічого. 

— Ти що зі своїми губами зробила? — кинулася до неї Клавдія.

— Не чіпай…— зупинила її Віра, — Мені треба було змити його слід з себе.

Клавдія більше нічого не говорила. Дивилася кілька хвилин на Віру, але мовчала. Вони тихо поїхали в лікарню, щоб захистити її?

Але сталося все не так, як вона думала. В лікарні її оглянули й попросили вийти. Крізь прочинені двері вона почула правду. Саме в той день вона чітко зрозуміла, що донькою Клавдія її ніколи не вважала. І, мабуть, ніколи не любила її так, як вона Клавдію.

— Клавдіє Паруто, скажіть мені, хто так повівся з цією дівчиною? Це повинно бути покарано законом… — суворо запитав лікар, дивлячись з-під лоба, — То ви хто, названа мати?

— Опікун, — відповіла жінка, ледь всміхаючись, — І це сімейні справи, лікарю. Писати заяву чи ні, вирішувати лише нам. Навряд чи Вірочка захоче доносити на свого хлопця. 

— То це хлопець? — здивовано здійняв брови догори лікар, — Клавдіє, ми з вами дорослі люди, і мені здається, що ви зараз намагаєтеся приховати злочин. Не даремно ви змусили дівчину вимитися перед тим, як прийти сюди? У неї чималі травми й потрібне лікування, інакше це все може закінчитись безпліддям. Я все ж наполягаю звернутися в правоохоронні органи!

Клавдія важко зітхнула, а потім сказала:

— Хіба ви не розумієте як зараз себе почуває ця дитина? Вона не хоче ніякого слідства, Вірочка хоче забуте це як страшний сон! Саме тому я тут! Ось це, — простягла жінка лікарю товстий конверт, — вам від хлопця.

Лікар швидко прикинув суму й одразу ж сховав гроші в дальню тумбу.

— Я розумію про що ви. Погарячкував, буває, навіщо ламати життя їм обом? Вірно?

— Вірно, — всміхнулася до лікаря Клавдія, — У неї життя лиш починається. Це, на жаль, був поганий досвід, але не завжди нам у житті трапляються хороші люди.