28. Піраньї:)

Степан тихо відчинив двері. Сподівався, що Олексій Несторович вже поїхав, бо слухати його анотації вкрай не хотілося. Хотілося зігрітися в теплих обіймах дружини…але не сталося, як гадалося. Той сидів прямо в коридорі, заклавши ногу на ногу.

– Ти що, зрісся з цими окулярами? — запитав, як тільки Степан зайшов в хату.

— А ви що, з моїм домом зрослися? — уже просто не стримався Степан.

— Степанчику, сину, — аж закашлявся тесть, — Я зрісся, бо хтось має допомагати Діночці з Аленом. Ти, бачу, не спішиш це робити, тож доводиться мені. 

Степан мовчки дихав. Так, можливо, мало допомагав дружині, але він старався з усіх сил. Дуже старався. Навіть вже вивчив увесь необхідний догляд та поетапність. Але, ну не міг він цілими днями сидіти вдома! 

— Завтра я цілий день проведу з Аленом, обіцяю, — говорив з посмішкою опосума. 

Олексій Несторович якось невдоволено пирхнув постукотівши пальцями по колінах, але таки підвівся. 

— Що ж…ось це справжня чоловіча заява! — поплескав його по плечі, — В такому разі я покидаю твій дім. 

Степан полегшено видихнув, коли двері зачинилися. Нарешті. Швидко забіг в душ і зайшов в кімнату. Ален, на диво, спав, Діна теж мирно сопіла на ліжку. Коло неї примостився блохастик. Степан швидко зігнав кішку, примощуючись коло коханої. Запах її волосся, шкіри, одягу - все це зводило його з розуму. Ніжно гладив її й дихав нею. Жив нею. 

Спала якимось непробудним сном. Це і засмучувало і радувало. Бо хотів більшого ніж обійми, але стерегти її сон було завжди якось особливою місією для нього. І просто зараз ця місія випробовувалася на міцність, бо в ліжечку почулося вовтузіння Алена. Степан неохоче встав. Підійшов до колиски, там на нього витріщалися два маленьких оченята. 

— Привіт, синку, — посміхнувся чоловік до Алена, обережно беручи на руки, — Я буду з тобою, але давай домовимося бути тихо, добре? 

Малий нічого не говорив, все ще дивився простягаючи до батька малі рученята. Шукав за що б вхопитися. 

 — Патлів вже немає, маленький, — всміхнувся Степан, але за кілька хвилин відчув як дитина боляче вхопила його за носа, — Ав.., — скривився чоловік, — Добре ходімо з тобою в кухню, схоже ти хочеш поїсти. 

Степан стояв і бовтав в руках суміш. Ален поводився тихо, лиш спостерігав за рухами тата. 

— Давай, малий, — витяг дитину з крісла чоловік, — Хоча стривай, перше ж треба, мабуть, підгузок змінити. 

Поки Степан змінював підгузок Ален ще кілька разів хапав його за носа. Чоловік лиш морщився, але приязно всміхався до сина. 

— Так, тепер усе гаразд, малий. Ходімо їсти, — сказав даючи дитині суміш, — Ми завтра з тобою будемо цілий день разом, але покличемо на підмогу дядька Артура, ти ж не проти? 

Ален якось неохоче їв, крутив головою то туди то сюди. Степан роздратовано намагався встромити йому пляшечку. 

— Не розумію, що не так? Синочку, треба поїсти, ти ж любив поїсти…нерви..ну і взагалі…поїсти.

Все закінчилося тим, що на Степана понеслась лавина блювотиння. Чоловік навіть не встиг відскочити, тому все полилося на нього.

— Вов..так…так, — витирався  чоловік серветками. І що …що ж тепер? Що це за риглі? Матінко рідна, так має бути чи ні? — говорив сам з собою, — Так, ну малі діти ж зригують? Зригують! Але ось це ось…це ось цілковите ригання, а не зригування! І що робити? 

Степан був спантеличений, адже дружину будити не хотілося. А то ще не приведи Господи Олексій Несторович про це дізнається, та він його зжере потім, що не міг раду дати з дитячою ригачкою! 

— Матінко, як же воно смердить. Наче який слон наблював, а не дитина. Здається нам треба у душ, — говорив Степан витягуючи синочка, — Алене, ти весь гориш. Схоже..схоже в тебе гарячка, — говорив обережно прикладаючи руку до маленької голівки. Давай скоренько помиємося і виміряємо температуру. 

Нашвидкоруч змивши риглі з себе та сина, Степан прийнявся шукати термометр. 

— Та що ж таке? У нас в бригаді на війні менше ліків було ніж в нашому домі! Де цей градусник?? 

— Що шукаєте? — почув Степан позаду себе голос Діни.

— Дякувати Богу, кохана, — зітхнув, — Без тебе ніяк не справлюся. Схоже в малого температура. Обригав пів кухні. 

Діна взяла на руки синочка. 

— Схоже на те, — відповіла цілуючи Алена, пропускаючи Степанчика, що теж чекав на поцілунок. Потім дістала з нижньої шухляди безконтактний термометр і зміряла температуру. 

— А покласти до ліків ось це не можна? — питав Степан. 

— Мені так зручніше діставати. Треба дати йому ліки, дістань з тої ж полиці “Нурофен”, треба збити температуру.

— Може в лікарню поїдемо? Це ж…це ж ненормально так ригати.

— Я сьогодні була, Степанчику, — сказала Діна даючи дитині ліки, — Він здоровий, сказали, що це на зуби ось таке. А вирвав він, бо суміш не можна давати коли гарячка. 

— Вибач, я не знав, — винно опустив чоловік голову, і почухав потилицю. Ось чого Олексій Несторович так злився, мабуть, Діна попросила його звозити її в лікарню разом з Аленом, бо його не було вдома. 

— Нічого, пам'ятаєш ім'я сина і моє, і на тому дякую, — якось неоднозначно всміхнулася Діна.

– Кохана, — підійшов до неї чоловік обіймаючи. Діна спочатку напружилася, але потім розслабилася. Ну не виходило їй злитися на свого чоловіка, бо любила його не менше ніж він її. Такого, яким би він не був, — Вибач, але я дійсно мусив підтримати його. Віра випалила йому, що не може мати дітей, тож я…

Після цих слів дружина остаточно здалася цілковито розчинившись в коханих обіймах. 

— Тоді я не серджуся, Степанчику. Я дуже тебе кохаю. І сумую за тобою завжди, навіть коли ти поряд, можливо таке? — питала обережно цілуючи його в шию.

— Можливо, – всміхався чоловік, що танув від жіночої ласки, — Сподіваюся Ален швидко засне, — сказав, підставляючи шию під нові цілунки. 

— Температура впаде і засне, — відповіла Діна.

— Схоже у нас з тобою підростає маленька піранья, — всміхнувся чоловік, але холодний погляд дружини на таку його репліку ввів його у ступор.