27. Вибирати серцем

  Місто вечоріло разом з ним. Ліхтарі світили все виразніше, і разом з ними в голову чоловіка все виразніше прокрадалися різні думки. Артур стояв самотньо, зненацька захоплений правдою, до якої він не був готовим. Він точно знав, що був готовим до сім'ї та до…дітей. Ці два поняття в його голові довгий час були неподільними. А сьогодні їх або доведеться розрубати навпіл, або розірвати свій зв'язок з Вірою. Непосильний вибір…він думав про Віру, про свій вчинок, про її вчинок, і безперестанку думав про них. Бо для нього теж вони стали…стали неподільними. Думав, що так поступає лиш слабак. Лиш безхребетний равлик, який почувши правду яка йому не підходила, одразу ж сховався у мушлю. Забився в глухий кут як безпритульна собака. 

Виходить знайшов свою половинку, але мрії так і не досягне. Але хіба це вирішальний фактор? Хіба цим можна міряти кохання? Зараз він потребував поради. Жалів, що батьків немає в живих..хоча напевно, то не ті люди з якими можна було б про щось радитися. Тому мав лиш один варіант, дзвінок другу. 

— Алло, Артуре.

— Привіт, маєш кілька хвилин, — несміливо запитував Артур розтираючи обличчя. Втомлено кульгав до найближчої лави, бо здавалося нога зараз згорить від болю. 

— Щось мені не подобається твій голос, що сталося?  — питав Степан, а Артур навіть не знав що йому казати. Бо Степан і так не любив Віру, а як скаже про її недомовки та нечесність…то.

— Я розгублений, друже, — говорив Артур розтираючи ногу, — Все в моєму житті якось…якось не так. От ніби здається це воно. А виходить…

— Матінко рідна, що мелеш, Артуре. Ти пив чи що? – шепотів Степан в слухавку.

— Ні, – посміхнувся Артур, хоча посміхатися йому зараз не хотілося. 

— Скажи мені де ти і я приїду. Постараюся якось вирватися, — говорив Степан, поглядаючи на Олексія Несторовича, що як завжди невчасно нагрянув в гості. А той, щось таки запідозривши, вже пропалював зятя поглядом.

— Ти точно можеш? 

— Точно! — швидко відповів Степан даруючи для тестя якнайпривітнішу посмішку.

— Я зараз напишу. 

Степан побачив Артура, що сидів на лаві. Почав падати дощ, але той сидів ніби статуя. Було помітно, що ця людина у розпачі, у безнадії.

— Хоч би каптура нап'яв,  — сказав йому Степан одягаючи на голову головний убір, — Ти взагалі в нормі? — зітхнув.

— Ні, — швидко відповів товариш, стягуючи каптур назад.  По Артурові бив дощ, але насправді його “била” болюча правда. 

— Вставай, — підвів його Степан, — Підемо кудись, бо виглядаєш як пес безпритульний.

— Я і почуваюся так само, – сказав йому Артур підводячись. 

— Що сталося? 

— Віра сьогодні сказала мені, що не може мати дітей. Просто отак сказала і пішла…

— А ти? — питав Степан намагаючись не кривитися від імені цієї дівиці.

— А я злякався…Я просто нічого їй не сказав, а вона пішла…

— І дякуй Богу за такий розклад, — всміхнувся Степан.

— Ти не розумієш? — гаркнув Артур, — Я вчинив як егоїст! Просто стояв і мовчав, поки вона зникала.Так не вчиняють справжні чоловіки!!

— Справжні чоловіки?? — гаркнув і собі Степан. — Ти навіть не знаєш хто вона! Вона бреше тобі, сьогодні не сказала це, а завтра вилізе ще щось?! Хіба ти не бачиш, ця дівка водить тебе за носа від початку! Забудь її! — дратувався Степан, що теж по мало починав бути схожим на мокрого пса, ще й гарчав подібно. 

— Вона моя дівчина! — чітко викарбував кожне слово Артур. — Хоч на кілька хвилин забудь про свою неприязнь до неї й подивися на  Віри через призму  мене. І скажи мені що ти бачиш? — спитав Артур, поки холодні дощові краплі нещадно гатили по його обличчю.

— І що, навіть темні окуляри не можна одягати? — всміхнувся кутиком рота Степан.

— Ні, уяви, що це сказала б тобі Діна…будь ласка, хоч на кілька хвилин забудь про свою неприязнь до неї…і скажи, що ти бачиш? — говорив благально.

Степан мовчки глитнув. Артур, здається, просив від нього не можливого. Бо вкотре цій Вірі вдається виходити сухій із води. Але зараз прямо перед ним стоїть його брат, що мокрий від холодного дощу..і він дуже хоче тепла. Йому воно потрібне…і хай би їй добре було, але це тепло справді дає йому Віра! На кілька хвилин заплющив очі, а потім дивлячись на товариша сказав:

— Я бачу свого друга щасливим поруч з його новою дівчиною. Він став часто посміхатися і постійно запізнюється на свої зустрічі з другом. Я бачу, що Артур хоче мати дружину, і цю роль він приміряє на…Віру, — вичавив з себе Степан, ледве не задавившись власними словами, — Я би ніколи не залишив Діну. Але вона б мені ніколи не брехала…

— Дякую, — аж посміхнувся Артур, — Дякую, що сказав чесно, а не так я тобі хотілося. Тепер можеш одягати окуляри, бо дощ засікає прямо в очі, — жартував.

— Ні, одягати окуляри в дощ, вечері - це вже точно перебір, — сміявся Степан, — То виходить, ти…мені готуватися до твого весілля? 

— Для мене ця правда нічого не змінює, друже. Віра - це моя людина, я відчуваю це. Можу звісно помилятися, але…

— Ти любиш її? — швидко запитав Степан, але насправді він здогадувався про відповідь.

— Я…, — якось довго протягнув Артур.

— Добре, не говори мені того, бо це вже занадто для моїх вух, — розсміявся Степан, — Скажеш їй, — поплескав друга по плечі Степан. 

— Ну, а ти що скажеш у виправдання Олексію Несторовичу?

— Не знаю, — видихнув Степан, — Одягну окуляри, може пронесе, — сміявся, дістаючи з кишені сонцезахист.

— Ще по каві? 

— Давай! 

Але завзяття Степана зникло, коли Артур аж зойкнув від болю, якби Степан не притримав його, той певно би впав. 

— Підводься…ну давай, — намагався звести друга Степан, а Артур наче старався, але не міг. Ймовірно, біль ця була сильніша за нього. 

— Не виходить, друже…болить нестерпно…зараз, дай мені кілька хвилин…, — зціпивши зуби відповів.

— Давай…давай оприся на мене, ну ж бо…давай, — допоміг йому Степан, — Ось так краще, Артуре..так набагато краще.

— Знову рятуєш мене, командире? — ледь всміхнувся Артур з блідим обличчям.