26. Прийняти правду або її

Віра стояла коло вікна вдивляючись у відблиски сонця. В руках стискала маленький кулончик з серцем. Хотіла сьогодні весь день провести з Артуром. Але той, по першому ж дзвінку свого друга, понісся до нього, а вона знову була сама. З іншими своїми екземплярами вона б раділа такому розкладу, але зараз прагнула, щоб її чоловік був поруч. Особливо тепер, коли в них залишилося так мало часу. Бо потім казка закінчиться і все стане лиш спогадом. 

Артур повернувся аж по обіді. Усміхнений, завжди одягнений по простому, але зі смаком, чуйний і привітний, викликав на її обличчі не награну посмішку. 

— Маленька, як ти? — питав хапаючи її у свої обійми,— Знаю, обіцяв тобі, що в нас буде цілий день, але …, — говорив цілуючи то в шию, то в обличчя. 

— Нічого, я рада, що ти вже звільнився, — сказала Віра, горнучись до нього. 

— То які плани? Який хочеш сьогодні подарунок? — відірвався від неї, але все ще поглядав на губи.

— Твоє фото, — швидко сказала Віра посміхаючись. Це стало для її хлопця несподіванкою. Бо зазвичай Віра просила щось коштовне, а тут просто фото. Тому чоловік на мить зависнув і дивився на неї з-під лоба. 

— Фото? — перепитав смішно здіймаючи брови догори.

— Ну так, — знизала плечима жінка, — Просто фото, — посміхнулася. — Я хочу помістити його в цей кулончик. Щоб ти завжди був при мені, — сказала загадково теж зупиняючи погляд на його губах.

Артур був дещо здивований. Йому розцінювати це як зізнання чи – прощання? В душі буяли різні почуття. 

— Це дуже романтично, то чого тягнемо? Їдьмо!  — плеснув в долоні чоловік, спостерігаючи за тим, як його дівчина, а може й майбутня дружина розкішною ходою пішла до гардероба.

Все ж ця жінка залишалася для чоловіка загадкою. Віра майже завжди була в хорошому настрої, в хорошій формі, доглянута. Але інколи, він бачив в її очах страх і якусь невизначеність. Вона точно щось приховувала від нього …він міг би, напевно, пробачити багато…але не той факт, що вона ховала від нього себе. 

— Я готова, — з'явилася перед ним Віра знову. Зараз вона була схожа на ту Віру, яку він побачив вперше. Звичайна дівчина, без косметики, без підборів, джинси, футболка, куртка. Звичайна для інших, але незвичайна для нього.

— Ти чудова, — сказав їй Артур, беручи за руку. А потім таки не втримався і поцілував у губи, без дозволу. Аж облизнувся від її вуст і всміхнувся сам до себе. Цього разу його ніхто не відштовхнув, а навпаки відповіли взаємністю. Це було приємно і солодко.

Вона схрестила з ним свої пальці. Його долоні завжди були теплими на дотик. Так мало часу, щоб торкатися їх, так мало часу, щоб з ним! А може ну його? Облишити все і залишитися? Бути нарешті щасливою, коханою…але…

— Ти йдеш, маленька? Виглядаєш останнім часом такою задуманою, — всміхнувся до неї чоловік.

— Ходімо. 

Фото Віра вибрала доволі швидко. І це була річ, якій вона найбільше раділа за останній час. Говорила собі, що якщо нічого не вийде, то бодай такий спогад залишиться при ній. 

— Ну ні, — зітхав Артур, беручи фото до рук, — Чому ти вибрала саме це фото? Я тут якийсь недолугий. 

— Що? — реготала Віра, — Та ти красень тут! — не погоджувалася, — Головне, щоб мені сподобалося, — забрала вона фото назад. 

— А твоє мені? — застало її запитання зненацька.

— А нащо тобі моє? І так кожен день бачиш мене, — сміялася, — На телефон сфоткай.

— Ні, — схопив її за руку чоловік, — так діло не піде. Якщо ти матимеш моє, то я теж твоє хочу. 

Тож за кілька хвилин Артур тримав в руках маленьку фотку і своєї дівчини. Чомусь радів, як дитина. Невже таки життя і йому відміряло шматочок щастя? Після всього, що накоїв, прожив, вчинив. Знову навчитись довіряти й любити. 

— Вечеряти? — запитав чоловік відчуваючи як після довгої прогулянки гуділо в животі, а ще більше гуділо в нозі. 

— Вибач, я …, — говорила Віра виринаючи з його обіймів і поглядаючи на ногу, — Я часто забуваю, що тобі боляче довго ходити, — Нам треба поговорити, — швидко вимовила заплющуючи очі. 

— Ну, добре. Давай десь сядемо і повечеряємо, заодно поговоримо, — легенько тицьнув їй по носику чоловік.

— Я маю …маю дещо сказати тобі, це для тебе дуже важливо…і я не знаю чи після цього ти захочеш бути зі мною, — говорила опускаючи очі. Руки вже починали тремтіти, а серце гупало закладаючи собою вуха. 

— Маленька, — взяв її долоні Артур, — Мені не подобається твій настрій, — Знаєш, у мене теж є багато чого, щоб могло відштовхнути тебе від мене…

— Ця річ дуже важлива для тебе, а я не зможу тобі її дати. 

— Що ти маєш на увазі? — запитав Артур ледь не шепочучи. Десь в глибині душі розповзалися здогадки, болючі та неприємні. 

— Я не зможу народити тобі дитину…ніколи, — говорила Віра переконливо. Вона завжди вміла це робити, брехати, грати в почуття. Але зараз, послухавши дурну пораду, вона хотіла знати правду. Правду про те, люблять її чи ні. Правду про те, приймуть її такою чи ні? Це було життєво необхідним для неї…як повітря, без якого вона не зможе жити.

Артур же мовчки розімкнув їх долоні. Дивився кудись в глиб вулиці й мовчав. Довго дивився на якісь ліхтарі і їх тьмяне світло. Бо ось його світла мрія про сина чи доньку була розбитою. Якщо залишиться з Вірою, то…то не бути цьому. Але ця жінка…вона близька йому. Близька як ніхто. 

— Я все зрозуміла, — почала першою говорити Віра ледве стримуючи сльози, що набігли на очі, — Ти вибач, що одразу не сказала…я не могла, не наважувалася. 

— Це все, що я маю знати про тебе? — питав чоловік не зводячи очей з тьмяного світла. Наче в тому світлі чи в тій напівтемряві він шукав її душу. Загублену, розсіяну, приховану. 

— Все, — твердо сказала Віра і…пішла. А він чомусь, не зупиняв її. Все ще стояв дивлячись на світло чи то темряву. 

###

Все…ось що крутилося в Віри в голові. Все. І хоч це слово сказала вона, але звучало воно в її голові голосом Артура. Звучало як вирок, звучало як кінець всього. Чергувалося воно з усмішкою Клавдії та власними сльозами, що падали й падали…і ніяк їх було не зупинити.