25. Дружні підколи))

– Так, Артуре, подивися на мене уважно і скажи спав мені трохи живіт? — питав Степан свого друга поплескуючи долонею по пресі. 

— А ти що на дієту сів чи як? — всміхнувся товариш.

— Обмежив споживання печеної картоплі.

— Та, Степане, все у тебе нормально. До Олексія Несторовича тобі ще рости й рости.

— Тобі добре казати, — пирхнув Степан, — Ти всюди м'язистий, а я трохи худіший і ось цей невеликий живіт вибивається з колії. 

— Та перестань, — і собі пирхнув Артур, натягуючи на очі сонцезахисні окуляри, – Все з тобою гаразд. А це що, наслідки бурхливої ночі? — спитав  протираючи окуляри й тикаючи в роздерті руки. 

— Угу, якби ж то, – фиркнув Степан, — Це блохастик. Задовбав мене! Всі руки роздер і не тільки руки. Вивіз би його кудись, але ж Діночка не дасть. Слухай…а може ти хочеш собі кота? — питав дивним поглядом оцінюючи Артура.

— Нє-а, – відповів той, – Віра мені казала, що собачку хоче, от і думаю над цим.

Степан коли чув ім'я дівчини друга і сам кривився як собака. 

— А ти чого це окуляри напнув ? — нарешті випалив, — Осінь ж на дворі.

— На дворі осінь, а в мене на душі весна, — посміхався на всі тридцять два Артур, — Та й через темні скельця менше твого живота видно, — жартував, а Степан знову кривив обличчя. — Це до речі хамелеони…топові окуляри, щоб ти знав.

— Виглядаєш дивно. 

— Тобто дивно? — спитав Артур ледь стягуючи з очей окуляри. 

— Ну куртка, а тут окуляри сонцезахисні, — розпинався Степан. 

– То й що? — знизав плечима товариш не розуміючи до чого хилить його друг. 

— Та нічого! Просто це дивно і все, — розвів руками Степан, дратуючись. 

Артур мовчки звів брови догори, а потім струсив головою і надів окуляри назад. 

— Я не розумію, теж хочеш окуляри чи що? — спитав посміхаючись. 

— Та ні! – важко видихнув Степан розвівши руками. Потім розвернувся і зібрався йти геть

— Та чого ж? — посміхнувся йому друг, — Я думаю ми б з тобою виглядали нічого так…як….якихось два гангстери там, — говорив доганяючи друга. 

— Ага, хіба як два телепні, — відрізав Степан. 

— Ти куди взагалі? — наздогнав Артур друга і вирячився на того, наче навмисно демонструючи свої окуляри. 

— Йду їсти! — гаркнув той розвернувши обличчя, щоб не бачити цього  “хамелеонового” чи якого там неподобства. 

— Ти ж на дієті, — реготнув Артур. 

— Я сказав, що обмежую себе в їжі, а не що геть нічого не їм! Відчуваєш різницю, ні? 

Артур лиш ще раз реготнув, знявши з себе темні окуляри та надягнув їх на друга. Степан як припарений зняв їх з себе. 

— Так сонце в очі менше сліпить, — розсміявся Артур на ходу хапаючи окуляри, що падали, — Хотів, щоб ти відчув різницю. 

— Припини це, — гаркнув чоловік, — Ще скажи, що ти й Вірину сумку носиш, коли ви разом? 

— Не бачу в цьому проблеми, — розвів руками Артур і розсміявся.

— Я так і знав! А вона от в тебе справжній хамелеон! З тобою лагідна, але дай я виведу її на світло - зразу темніє, як та пантера. І взагалі, якщо і далі хочеш йти в цих окулярах, то перейди від мене через дорогу, в кафе зустрінемося. 

Артур лиш сміявся і наче навмисно не вступався, ще й голову задирав. 

— Ти навмисне це робиш?? — роздратувався Степан. 

— Що? — питав той, заливаючись сміхом.

— Ось це! 

— Степане, видихай. Зараз усі так ходять. Тим паче сьогодні сонячно, не бачу проблеми в окулярах.

— Це ти не бачиш! А я бачу…і взагалі в них ти мені нагадуєш Гната, а отже автоматично стаєш занудою! побачив би мене мій таточко, щось би вже й та й сказав. 

— Ой….мені здається, занудою зараз є ти.

І, як на зло, Степан побачив в кількох метрах від себе припарковану машину Олексія Несторовича. Треба ж, таке навмисно не придумаєш!

— Ходімо на інший бік вулиці, бо ще один хамелеон виліз, — гаркнув Степан, пригадуючи який суворий не раз буває з ним Олексій Несторович, а як тільки бачить Діну, одразу стає сама привітність.

— Разом? — реготав Артур. 

Але тільки вони зібралися переходити, як в спину донеслося:

— Степане, чекай! – гукнув Олексій Несторович, а Степан аж очі заплющив і руки в кулаки стиснув. Але таки зупинився, прорахував п'ять секунд, надяг посмішку опосума і розвернувся, привітавшись. 

— Ти що це, сину, не помітив мене? — запитав Дінин батько, простягаючи їм руки для привітання, — Чи ти вдаєш, що не помітив? На тобі наче немає темних окулярів,— питав вже суворіше, переводячи погляд на Артура, — Привіт, Артуре, і, до речі,

 гарні хамелеони, - всміхнувся, а Артур і собі у відповідь.

— Ну, що ви, пане, – намагався Степан виглядати якомога приязніше, але виходило, що виходило. 

— Знову з другом, — вже суворо зиркнув чоловік на Артура, — А моя квіточка вдома з дитиною. Вкотре нагадую, що на першому місці сім'я, потім усе інше. 

Степан лиш мовчав. Артур теж зробив серйозний вигляд, лиш сильніше натягуючи темні окуляри на очі. 

— А чого і собі окуляри не надів? — питав Олексій Несторович, демонстративно виймаючи з кишені аксесуар і одягаючи собі на обличчя, — Сонце сліпить, — якось дивно посміхнувся тесть і сховався в автівці.

Степан роздратовано зняв з обличчя Артура окуляри та надягнув собі. 

— Ходімо їсти! 

— А …а окуляри? 

– Ти собі нові купиш, — буркнув Степан. 

Артур лиш підсміювався кульгаючи за другом. Хоч в душі мріяв мати, хоча б такого батька, як Степан. Його трагічно загинув, тож батьківської руки не вистачало. Хоча її не вистачало завжди. Бо батько мало був батьком, а він, Артур, мало коли відчував себе сином.

— В кафе навіть я окуляри знімаю, — шепнув Артур Степанові на вухо. Той лиш скрився і зняв затемнені скельця.

Невдовзі двоє чоловіків вмостилося за невеличкий столик біля вікна. Сонячні окуляри лежали збоку, чекаючи свого часу.

— Вибрав щось? – спитав Артур Степана, що ніяк не міг зосередитися після зустрічі з тестем.