24. Правду ніхто не любить

— Нарешті, ти явилася, Вірочко, — хмикнула Клавдія, коли жінка зайшла в її оселю, — Мушу визнати, спілкування з цим Артуром пішло тобі на користь. Виглядаєш доволі свіжо.

Віра нічого не сказала лиш мовчки пішла у свої кімнату. Темно. Треба розіпнути штори. Різким рухом потягла за важку тканину, і за кілька секунд світло охопило її за стан. 

— Запнуті штори це вимушені міри, — пояснила Клавдія пройшовши за Вірою в кімнату. — Тут дорогі меблі, я не хотіла, щоб вони вигоріли. Та й зівак вистачає, сама розумієш.

— Нічого, але я вже тут. Принесла гроші й зайшла запитати як ти. 

— Я?? — здивовано запитала Клавдія голосно розреготавшись, – Дівчинко моя, це ти як? Довго ще опиратимешся і не визнаватимеш очевидне?? 

— Про що ти? — сухо запитала Віра, а серце вискакувало з грудей. Знає, ця жінка все знає. 

— Ти ж закохалася в нього, так? Кажи мені!!! — крикнула Клавдія так сильно, що Вірі самій захотілося запнути штори, щоб ніхто не бачив як її знову вичитуватимуть як малу дитину. 

— А яке це має значення? Це нічого не змінює для тебе і для нас! 

— Та невже? — хмикнула та, — Гаразд! Тоді на ось! — ткнула вона Вірі в руку теку, — Це новий кандидат. Відомий ювелір, якраз кілька місяців тому розійшовся зі своєю коханкою і підшукує нову. В рази багатший за Артура. 

— Я не хочу…, — ледве прошепотіла Віра.

— Ти що?? — запитала Клавдія таким голосом, що здавалося в кімнаті знову стало темно від її погляду.

— Я не хочу вже зараз…треба ще трохи часу, — несміливо шепотіла Віра, — будь ласка, — благально сказала дивлячись на жінку, яку завжди вважала якщо не матір'ю, то другом. 

— Ти геть здуріла, чи як? Це все заходить занадто далеко. Цей екземпляр не надто продуктивний! Ти так до кінця життя не назбираєш на своє безтурботне життя! Отямся! Що з тобою? Ти завжди була холодною, розсудливою, а тепер через якогось пришибленого інваліда все може піти прахом!! 

— Будь ласка, місяць або два….я 

— Ну гаразд, — видихнула Клавдія дивлячись в очі Віри повні відчаю, — Місяць ще відпочинь з ним, якщо тобі так добре, але я тебе прошу, дівчинко, берися за розум! – говори Клавдія, але було помітно пересилює себе. 

— Дякую, — вдячно посміхнулася Віра обіймаючи Клавдію. 

— Але все має свою ціну, – прошепотіла на вухо, — Грошей які ти приносиш замало.

— Ні, — швидко відповіла Віра відсторонюючись. 

— Чому ні? Ти що це сприймаєш його як реального свого хлопця?? Так? Та якби він знав хто ти така кинув тебе в перший же день. 

— Це ж зрада, — говорила жінка ковтаючи гіркий ком.

— Зрада? Про що ти, маленька? Чи як він там тебе називає? — сміялася Клавдія. — Він тобі ніхто, тому пропоную підробити на стороні поки підвернулася така можливість. Твій Артур навіть нічого не знатиме. 

— Я не хочу, не можу, — відчайдушно опиралася Віра заломлюючи руки.

— Або ти погоджуєшся зустрітися з ось цим чоловіком, — ткнула Клавдія Вірі фотографією в обличчя, — Або я сама йду до нього і розказую хто ти, зрозуміла?? 

Віра мовчки стояла розчавлена. Менше за все хотіла кривдити Артура. Вже так і уявляла лице Степана, який стоїть над її хлопцем і говорить, а я ж казав! Уявляла розчарування та біль який йому принесе. Не плакала, лиш мовчки стискала губи. Боже, що ж їй робити? Як бути? Одна думка про те, що хтось торкатиметься її крім нього тепер вводила в огиду. Огидна, ось яка вона. Права Клавдія, треба зав'язувати з ним. 

— Зрозуміла, — зрештою відповіла тремтячими руками беручи фото. 

— Не хвилюйся, він не грубіян, все пройде швидко. Він взагалі казав, що потрібен лиш супровід, але хтозна-як піде, — говорила Клавдія подаючись до вікна, — Якщо не хочеш робити своєму коханому боляче, то скажи йому те, що я тобі говорила. Тобі буде значно легше, якщо він сам тебе кине. Так буде краще для всіх в цій ситуації. 

Віра мовчала. А хотілося кричати, вити! Коли це сталося з нею? Коли? Ніколи нікого не любила так довго, а тут…слабачка! Візьми себе в руки! Закрийся від нього, залиш! Залиш поки не пізно! Поки ти для нього лиш добра дівчина Віра. 

— Завтра я подзвоню тобі й скажу місце і час. Ти, будь добра, вже якось потурбуйся про Артура. Це не займе багато твого часу, дівчинка моя. Зате поповнить наш гаманець. А потім підеш до свого каліки, але запам'ятай, що в тебе залишився лиш місяць. 

Місяць…ось все, що їй залишилося на щастя. Але нічого, до купівлі будинку за кордоном ще залишилося зовсім трохи. Ще пару “екземплярів” і втече звідси світ за очі. Навіть Клавдію залишить, всіх залишить. І своє серце разом з усіма спогадами. 

— Я підозрювала, що таке рано чи пізно може статися. Бо всі ми слабкі люди, дівчинко. Я теж колись пустила слабину і потім гірко розплачувалася. Можливо і тобі треба пройти цей етап, хто знає. Але я не думала, що полюбиш якось недоноска. 

— Не говори так про нього.

— Ох, Вірочко, Я сподіваюся пройде місяць, два і ти сама так про нього казатимеш. Коли він розтопче твоє серце не прийнявши правду. Правду ніхто не любить, саме тому ми з тобою живемо в брехні.