23. Кричати від страху

На дворі вже змінилася погода. Друга половина осені нещадно гнала холод, нагадуючи, що скоро зима. Нічого не змінилося лиш в хаті Степана Морозного. Ален все ще вередував, а чоловік лиш сильніше нервував з кожним днем. 

— Матінко рідна, сину, чого ти так верещиш? — ходив Степан з Аленом по кімнаті, поки Діна пішла в ванну, — Мені здається, що моя голова таки лусне навпіл.  Розколеться! Розумієш, це чи ні? — дратувався чоловік колишучи сина. 

Вільною рукою чоловік розтирав скроні. Втомився! Жахливо втомився! Все це ставало дедалі нестерпнішим. Далі так він не зможе. Степан давно підшукав варіанти якось робочої поїздки, і як тільки підвернеться можливість обов'язково звалить звідси бодай на певний час. 

Блохастик знову крутився, наче навмисно вимотував останні залишки здорового глузду. 

— Звали! — грубо штовхнув кішку ногою Степан, в душі радів, що Діни немає поруч, бо вона за це його точно не похвалила б. 

Кажуть діти-квіти, радість життя, і всяке таке. Та де там! Для нього, наразі, це був сущий кошмар, який ніяк не закінчувався. Щобільше, тривав вже майже пів року, граючи однією гучною мелодією плачу. 

— Степане! Степанчику!! — почувся голос Діни з ванної. Та ще й такий гучний, що вона навіть Алена перекричала. Наляканий чоловік кинувся до дружини. Діна забилася в куточок і вся тремтіла.

— Що? Що сталося, кохана? — забіг Степан з Аленом на руках у ванну, але та наче заціпеніла. В очах читався страх, — Діночко, не мовчи! Що таке. Ну…кажи!! — підвищив голос чоловік.

— Там миша, — прошепотіла налякана дружина тремтячим пальцем вказуючи в кут ванної кімнати. 

Степан рвучко озирнувся. І справді в куточку сидів маленький гризун. 

— І того ти так верещала? – всміхнувся, — Зараз заберемо його і по всьому, — сказав передаючи дружині сина. Але мишка наче відчула небезпеку і почала бігати по ванній, втікаючи.

— Ааа! Боже! Мамочки!!! Жах…Степане! Степанчику, зроби щось!!! — верещала Діна так, що чоловіку аж в очах темніло. Навіть Ален вже заспокоївся і витріщався на матір здивовано. 

— Не верещи!! Інакше ми її не вловимо, — не стримався чоловік, — А найкраще бери сина і виходьте з ванної. Я сам все. 

Діна налякано притисла сина і вийшла. 

— Ну і де ж ти сховалася, га? — говорив Степан хижим поглядом оглядаючи ванну. — Блохастик! — осяяло чоловіка, — Що ж схоже прийшов твій час, — говорив сам до себе виходячи з ванної й за зачиняючи двері.

— Ти куди? — питала все ще налякана Діна.

— По блохастика! Хоч якась користь нарешті з нього буде, — пирхнув.

Ображена кішка як і мишка не спішила до чоловіка на руки. Тікала по всій кімнаті, поки не забилася за диваном.

— Здуріла, чи що?? — гаркнув Степан скривившись, — Думаєш втечеш від мене. Аякже! — крикнув одним рухом відсуваючи диван і рвучко хапаючи блохастика за шкірки. Тварина невдоволено фиркнула і зашипіла. Степан відчинив двері ванної й випустив кішку. 

— Прошу, працюй! За що тебе годую?? 

Мишу ніде не було видно, ймовірно забилася під ванну. Тож Степан взявши швабру став копирсати нею під ванною. Зрештою, його труди увінчалися успіхом і гризун виліз. Але кішка і не думала його ловити. Навпаки, вона як безумна стала гасати по ванній разом з мишкою. А потім взагалі викараскалася на Степана, гострими кігтями.

— Матінко рідна! Що ви за армагедон влаштували!! — кричав і собі чоловік вже як безумний! Відчепися, ну, — тягнув він з себе блохастика, але той наче приріс до чоловіка, лиш сильніше впиваючись кігтями, — Ай, матінко! Та відчепися ти, ну! Ну ж бо! – відривав від себе Степан кішку, — Що ти за кішка така, що мишей боїться?? 

Зрештою відірвавши від себе блохастика, що добряче розцарапав чоловічі руки, Степан прочинив двері. Кішка як припарена вискочила з ванної, але разом з нею з кімнати вискочила і мишка. 

— Степанчику!! Степане!! — почувся галас Діни, що налякано верещала в коридорі. 

— Та йду я!! Йду!! Матінко рідна, цей будинок дедалі більше зводить мене з розуму!!! – кричав чоловік на ходу хапаючи віник. — Зараз я її прикінчу! Не втече від мене. 

Степан з ненависним вогнем в очах таки настиг мишку в кутку коридору. Став гатити нещасну віником, а Діна знову влаштувала галас.

— Зупинися! Не вбивай! — кричала йому в спину, але чоловіка вже було не зупинити, бив лиш сильніше, – Степанчику, давай її випустимо. Будь ласка, — вже слізно благала дружина, але той був невблаганним. Зрештою гризун вже не ворушився, адже був мертвим. 

Діна, нажахано, закрила рота руками. 

— Це! — ткнув пальцем в мишку чоловік, – Обов'язково треба було вбити, бо інакше вона повернеться, ще й сім'ю свою всю притягне до нас. 

— Ти безпощадний! — випалила Діна чоловіку зі сльозами на очах, — Вона нікому нічого поганого не зробила.

— Це гризун!! — гаркнув чоловік, – Вона може переносити небезпечні хвороби! У нас маленька дитина. Її треба було вбити. 

Діна лиш сильніше притисла сина до себе і подалася в кімнату, гримнувши дверима. Степан був лютий. Гепнув віником так об стіну, що той ледь не розсипався. Ще не хватало сваритися з Діною через якусь мишу. 

"П'ять хвилин. Степане, дай собі п'ять хвилин", – повторював собі чоловік, прикривши очі. Зрештою опанував себе. Взяв гризуна за хвіст і виніс на двір. Холодне повітря дмухнуло в обличчя, ще більше приводячи до тями. Розтер лице. Що з ним? Чому він постійно дратується? Невже війна залізла в його середину і тече його венами? Бурлить в серці, вбиває його, вбиває їх. Він же з коханою, сином, чого ще треба?? Живи, радій, а він…а він дратується і не може опанувати себе. 

Коли він повернувся Ален вже спав. Діна сиділа в кріслі обхопивши коліна руками. 

— Чому ти так вчинив? — зустріла вона чоловіка запитанням, а він лиш опустив голову і важко зітхнув.

— Вибач мені…якщо я налякав тебе, – говорив розводячи руками, — Я не хотів. Я просто інколи забуваю, що війна закінчилася. Знаєш, — говорив тихо підходячи до неї й обережно сідаючи поруч, — Там в окопах, де ми спали було багато мишей. Дуже багато, я …я забуваю, що ти в мене дуже ніжна, — говорив проводячи рукою по обличчі дружини.