22. Дружба

Віра лежала на колінах свого хлопця і прикривала очі від задоволення. Вона ніколи не думала, що процес розчісування волосся, а тим паче пальцями, може бути таким приємним. Рукою трималася за невеликий золотий кулончик з золотим серцем, у яке можна було помістити фото. Наразі, воно було порожнім, як і її справжнє. А може…може ні?

Жінка лежала і думала, а що якби життя склалося зовсім по іншому. Що якби її батьки не були наркоманами й вона росла в нормальній сім'ї. А потім…ставши юною дівчиною, ну хоч би такою як Віка, вона в один день десь зустрілася з Артуром. Випадково. Десь перетнулися на вулиці. Може він би допоміг їй з пакетами, а потім запросив на каву? Ну…одним словом не важливо як вони б зустрілися. Важливо, що це були б вони. Чисті, без своїх гріхів та тягарів. Вони полюбили б, І її б не цікавив його гаманець, а лиш він сам. А його не цікавив би ніхто, крім неї. 

Але вона лиш брудна дівиця, що звикла жити чужим коштом і просити плату за любов. І Степан все ж має рацію, вона не пара для Артура. Варто прислухатися до Клавдії й найближчим часом залишати його, поки все зайшло не надто далеко. А потім…потім вона якось регенерується, рани затягнуться. І вона знову стане холодною і байдужою Вірою, що не здатна кохати. 

— Маленька, ти не хочеш помінятися, – стривожив її думки Артур, — У мене ноги аж затерпли вже, — говорив чоловік всміхаючись до Віри. 

— Гаразд, — звелася Віра зітхаючи. Злилася на себе, бо цей чоловік геть її розпестив. Не уявляла як тепер їй бути з кимось іншим. З тим хто може боляче тягнути за волосся, і не думати про те, щоб їй було добре. Але така плата за життя, яке вона сама обрала, – Лягаєш? – всміхнулась вона до Артура, а той радісно поклав їй голову до неї на коліна. Віра кілька секунд вагалася чи торкатися до нього. Пальці чомусь тремтіли і якесь хвилювання раз за разом накочувало на неї. Та все ж опустила долоні в коротке волосся. Ще ніколи не було так приємно торкатися когось. Когось, кого вона зовсім не знала, але відчувала як себе. 

— Так, приємно, Вір, – шепотів чоловік, — Мені вже давно ніхто не робив такої милості.

Рухи жінки ставали все впевненішими. Наче все більше хотіла пригорнути його до себе. Забрати собі. Пальці зупинилися коли під пучками відчувся чималий рубець. Віра застигла, наче чекаючи пояснень. 

— Не зважай, це від поранення, — пробурмотів Артур не відкриваючи очі.

— Війна? 

— І дружба, – додав чоловік з посмішкою. 

Дружба. Це поняття теж для Віри було чимось примарним та невідомим. У неї ніколи не було друзів. Поговорити могла хіба що з Клавдією або Катею, але…які вони друзі? 

Віру не абияк цікавило питання дружби цих двох чоловіків. Бо Клавдія знайшла чимало інформації про Артура, але як саме той потоваришував зі Степаном було темною сторінкою. Сторінкою, яку Віра хотіла прочитати й розкрити для себе. 

— А як ви потоваришували зі Степаном? – наважилася спитати, на що Артур розплющив очі й глянув на неї здивовано.

— Маленька, це довга історія. Ти певна, що це тобі цікаво? Ти наче не любиш говорити про мого друга. 

— Маєш рацію, про нього не люблю говорити, – заявила сухо, – Але я люблю говорити про тебе, тому мені цікаво як ви з ворогів стали друзями.

— Братами, — посміхнувся до неї Артур все ще ніжачись на її колінах. Віра лиш очі закотила. 

— Ну то що…

— Ну то що що? — хмурився чоловік не розплющуючи очі.  

— Ну ти розкажеш цю братську історію, — заставила себе жінка вимовити це слово.

— Він врятував мене, коли я вже думав померти. Коли я мав померти. Він бажав мені смерті як ніхто в цьому світі, а коли смерть прийшла по мене, він вирвав мене з її рук. Шрам на голові та нона це нагадування про той день. Про той день коли він ніс мене на руках як свого брата, а не ворога. 

— Ну він же був твоїм командиром, наскільки я знаю, то хіба він міг вчинити інакше? — кривилася Віра від того з яким захватом Артур говорив про Степана. 

— Він врятував мене згодом знову. Ризикував життям, щоб вирвати свого ворога з лап вбивць. І якщо перший раз це був його, як ти кажеш обов'язок, то другий раз це був свідомий вибір. Я йому зобов'язаний життям, маленька. 

От Віра наче й раділа, що в чоловіка, який їй дорогий, є така близька людина, а з іншого боку це її жахливо бісило. Бо найближчою людиною, другом, коханою хотіла бути вона. Так це не справедливо такого бажати, враховуючи той факт, що вчиняє вона не гідно, але…відчувала, що Степан таки знецінює їх дружбу. Що він керує Артуром, що це засіб його самоствердження та контролю. А Артур залежний від нього, і щиро вважає своїм другом. 

— Чудово коли є такі друзі, — лиш вичавила з себе, нарешті забираючи пальці зі шраму.  

###

— Але ж Клавдіє, мені лиш вісімнадцять? – говорила дівчина Віра, коли та показала їй фото якось дорослого чоловіка і запропонувала познайомитися ближче.

— Тобі вже вісімнадцять, люба моя. Не хвилюйся, цей чоловік вправний і ніжний. Тобі буде з ним…комфортно. 

— Як ти можеш? — з жалем в голосі питала Віра, а сльози повільно бігли по юному обличчі, — Я думала ми з тобою друзі, справжні друзі, подруги, а ти…

— Що я? Що?? Гмм! Ми друзі, але за все треба платити. Ти мені вже багато завинила, дівчинко. Ти вже доросла, але я однаково опікаю тебе і запевняю, що цей чоловік тебе не скривдить. Побудеш з ним кілька місяців, а далі знайдемо іншого, більш симпатичного. 

— Друзі так не чинять.

— А як чинять? Дитино, ти ще й життя не нюхала, а вже робиш якісь висновки! Друзі турбуються один про одного. Я хіба цього не робила? Не опікала тебе, не турбувалася, тепер настав час змінити ролі. Ти допомагатимеш мені. І я не прошу тебе драти підлоги чи мити посуд, я ставлю перед тобою посильну задачу. Тобі треба лиш дарувати свою любов і красу для інших. Чи можливо ти хочеш порвати зі мною і більше не контактувати?