21. Я не хочу такого для тебе!

Нова зустріч зі старим другом викликала в Артура черговий напад сміху. Цього разу окрім короткостриженого волосся, над чоловічими губами красувалися ще й вуса. 

— Степане, це що? — реготав на повну Артур розглядаючи нове обличчя товариша.

— Вуса що?! Хіба не бачиш? – рявкнув той, – Треба ж якось виправляти ситуацію.

— І ти думаєш, що ось це покращує її?!

— Хіба ні? – здивовано глипав на Артура чоловік. 

Та замість відповіді Степан чув лиш гучний регіт, що ще більше його дратувало. 

— Ну ти як …як, одним словом ти тепер не як тато для Діни, а цілий дід Степанич.

— Хто?! – гаркнув Степан, — Артуре, припини це.

— Ну, гаразд…гаразд, — врешті зупинив себе чоловік, витираючи з очей сльози, що накотили від сміху, – Чесно, я не знаю що з отим всім робити, але ці вуса однозначно ліквідувати. Як тебе Діна на люди випустила? 

— Ай, не питай! — відмахнувся рукою Степан, — Вона просто не бачила, я сьогодні зранку цю чудасію вирізав з бороди. Кажеш не личить? 

— Коли ти будеш в таких літах як твій тато, то тоді можливо таке буде доречним, і то не знаю. Навіть в Олексія Несторовича таких немає.

Степан мовчки закочував очі. Якщо по правді останні події дуже його вимотали й він був на нулі. Йому все більше хотілося дременути від усіх цих побутових штук. Відпочити від галасу, поринувши в інший галас. Здавалося він не звик до такого. Його кликала війна. Певно вона навіки прикипіла до нього, зрослася з ним, і вже ніколи не полишить його душу. Тому він уже кілька місяців роздумував над тим, щоб поїхати кудись в іншу країну, бодай на певний період. Бо сидіти в місцевому військкоматі в компанії тестя і перебирати непотрібні папірці, більше сили не було. 

— Слухай, – турнув Степана в бік Артур, вириваючи з думок, — Ну якщо хочеш, я теж підстрижуся. Скажемо така…дружня підтримка. 

— Серйозно? 

— Цілком, — з доброю посмішкою сказав товариш.

— Їдемо! 

В перукарні одразу впізнали Степана. Все-таки він був чоловіком видним, та ще й друга з собою привів.

— Знову на стрижку? – здивовано питали жіночки перезираючись, — Так швидко.

— Ні, я ось..товариша привів. Каже, що ви мене дуже гарно підстригли, і собі таку ж таку ж зачіску хоче, — брехав як дихав Степан всміхаючись, — Підстрижете?

— Звісно, — аж оживились майстрині, навперебій запрошуючи до крісла. 

— А мені цей…вуса зможете ліквідувати? 

— Все зробимо! 

За пів години з перукарні вийшло два чоловіки. У них були дуже схожі зачіски, і ще більш схожі душі. Вони були різними ззовні. Один чорнявий, інший світлий. Один зі статною ходою, інший кульгавий. Але їх об'єднувала дружба. Їх об’єднували шрами на обличчях, їх спогади та спільне пережите. Здавалося, що вони занадто різні, щоб товаришувати, але вони були більш ніж друзями. Вони були братами по духу.

Степан невдоволено хмикнув коли побачив Віру, яка під'їхала на Артуровій автівці. 

— Ти ж знаєш, що я не дам тобі благословення на ваш шлюб? — випалив Степан кривлячись. 

— Ти що? — здивовано зиркнув на друга Артур.

— Ну зазвичай його в батьків питають, в тебе їх вже немає, лиш я..вважай як старший брат. Тому в мене проситимеш…

— Який ти старший? — хмикнув і собі Артур, — Навпаки ще на пару місяців молодший.

— Вважай я тебе виплекав, — розсміявся Степан, — І тому таке от, – тикнув він пальцем у Віру, що наближалася мило всміхаючись до Артура, — Я тобі не хочу! 

— А я хочу! — відрізав той, мило посміхаючись Вірі у відповідь. Степан лиш скривив губи, — Я і сам бачу, що Віра, не чиста як джерельна водиця, але друже, я сам не хороша людина в минулому, тому несправедливо бажати собі таку як твоя сестра чи дружина, — відповів Артур, а Степан аж пирхнув.

— Артуре, я просто бажаю тобі добра! Так, був період коли я вважав тебе мерзенним, і не хотів і близько бачити поруч з Вікою, бо так тоді й було. Але зараз, якби не Гнат, я б бажав, щоб вона була з тобою. 

— Степане, у твоєї сестри сім’я. Щаслива, хороша, здорова, а в мене її досі немає, розумієш? Я лиш теж хочу бути нарешті хоч трішки щасливим. 

— Так, Гнат дуже підходить моїй сестрі, але між нами, Артуре, я вважаю його трохи нудним і тугодумом, — випалив Степан пригадуючи свої нещодавні довгі натяки Гнату про те, що він вже хоче усамітнитися з дружиною, а той нічого не розумів.

— Ой, Степане, тобі ніхто не подобається, — скривився Артур, але потім глянув в сторону Віри та всміхнувся, а від цього вже скривився Степан.

— Не правда! Мені подобаєшся ти, Але Віра…, — зупинився Степан на півслові, бо та якраз дійшла до них.

— Привіт, маленька, – зустрів свою дівчину Артур обережно цілуючи, а Степану аж щелепу звело від цієї милоти.

— Привіт, милий, —  відразу ж схопила Артура Віра за руку, — Привіт, Степане. І не ревнуй, — хитро всміхнулася Віра погладжуючи Артура по голові, а той ще більше до неї горнувся, — Ти мені теж не особливо подобаєшся, але коти з псами рідко вживаються, — розсміялася.

— Ні ну ти чув? — аж розчервонівся Степан, — Вона тільки що обізвала мене псиною?? 

– Ну ж не милою собачкою тебе кликати, — знову сміялася Віра. 

— Та годі тобі,  друже. Вона ж жартує, — намагався втихомирити цих двох Артур, бо чоловіку здавалося, що ще трохи й ці двоє кинуться і перегризуть один одному горлянки. 

Степан злісно дивився на Віру стискаючи губи. Ну нічого! Він виведе цю дівицю на чисту воду! Обов'язково! Побачимо тоді хто кого. Артура він їй не віддасть! 

— До речі, милий, тобі личить, – всміхнулася Віра знову проводячи рукою по короткостриженому волоссю, — На відміну від декого, – додала улесливо. 

— Кароче, Артуре, я пішов, щоб не наробити біди, – випалив Степан гнівно пропалюючи Віру поглядом.

– Діні привіт передай, — сказав йому Артур махаючи рукою на прощання.

— Передам! — буркнув Степан ховаючись за рогом вулиці.

— То що маленька, дійсно личить мені? — перепитав чоловік торкаючись рукою короткого волосся.