18. Лиш тобі можна торкатися мого волосся

Перша людина з якою Віра зустрілася поглядом, перетнувши поріг дому Степана Морозного була Віка. Світла, приваблива жінка, приязна і привітна — ось яку характеристику з першого погляду склала про неї Віра. 

— Віра — посміхнулася до неї жінка, — Дівчина Артура, – додала з нотками зверхності в голосі, спостерігаючи за тим як ці двоє, себто Віка та Артур мовчки дивилися один одному в очі. Здавалося, що цим поглядом вони щось говорили між собою. Щось, що було незрозумілим та невидимим для інших.

— Віка, — привітно відповіла жінка Вірі, – А це мій чоловік Гнат, і наша донька Ліля. 

Чоловіки мовчки кивнули один одному і потисли руки. Між ними не було напруги, а от Віра була як натягнута струна. Вона мовчки сканувала колишню прискіпливим поглядом, думаючи над тим, а чи схожі вони? 

— Клас! Гості, — розреготалася дівчинка на весь коридор, — Артур лиш мовчки погладив дитину по голові простягаючи подарунок.

— Лялька? — скривилася мала розчаровано, — Пфф, я вже в другий клас буду йти, ну, — розвела вона руками, але таки подарунок не віддала.

— Лілічка, дядько Артур не шаре що дарувати таким дорослим паночкам як ти, — пояснив Степан.

— Ну добре, — зітхнула та подаючись до кімнати.

Віра лиш сильніше стискала чоловічу руку. Навіть коли всі пішли до кімнати, а вони зосталися лише у двох, однаково трималася за нього, як за рятівне коло. 

— Маленька, ти в безпеці, — прошепотів їй чоловік на вухо.

— Ну…, — повела впевнено поглядом Віра, — Ти сам казав, що моя рука це найкраща опора, тому навіть не думай вириватися, — жартівливо прошепотіла. 

Вечір проходив звично. А Віра все ще сиділа як на голках. Дівчина не звикла до такого тісного сімейного спілкування. Чим більше спостерігала за Вікою, тим більше переконувалася - вони з нею геть різні. Та, однозначно проста, і вже точно була милою та невинною дівчинкою, чистою та довірливою. А хто вона, Віра? Брудна, підступна, хитра..може дійсно це заважає Артуру прийняти її, а це ще він не знає її правди! Та й краще не знати йому того. Віра сама не очікувала, що ревнуватиме…лиш спостерігала за Артуром, що як завжди сміявся, спостерігала чи дивиться той на Віку. Але її хлопець,  ніби дивився на всіх однаково…навіть на саму Віру, а їй хотілося, щоб саме на неї він дивився по особливому. Тому вона не відпускала його руки, а він міцно її тримав.

А от мала Ліля весь час нудилася і думала чим би то зайнятися. Зрештою дитині спало на думку відкрити власну перукарню й усім по черзі робити зачіски. Коли жіночі голови майже закінчилися мала прийнялася до чоловічих. Тож Степан як ніколи радів, що вчасно обтяв патли, бо не уявляв себе з рожевими бантиками й двома хвостиками. 

— Ооо, — розчаровано зітхала Ліля, — Дядьку, у тебе таке коротке волосся, нічого не вийде, — обурливо заклала Ліля руки на грудях. 

— А ти глянь он на дядька Артура, — хитро всміхався чоловік, а Артур заперечно махав головою, мовляв, ні, – я на таке не підписувався, але Степан був невблаганним,— У нього достатньо волосся. Ну може й два хвостики не вийде, але один цілком, — підморгнув він дитині, у якої очі аж загорілися. 

— Можна? — благально питала дівчинка в Артура.

– Ну може краще ти Вірі щось там заплетеш? — пропонував Артур, але Віра різко заперечила, чим навіть трохи налякала Лілю. Артур лиш мовчки скоса глянув на свою дівчину, а Степан знову скрився у посмішці опосума. 

— Ну що ж малеча, моє волосся у твоєму розпорядженні, — зітхнув чоловік.

— Бачиш, Артуре, як добре вчасно підстригати патли, – реготав Степан, зображаючи пальцями ножиці.

І лиш Віра, як зачарована, сиділа поринувши у власні спогади. Вона дивилася як Ліля повільно розчісує волосся Артура і пригадувала себе.

###

У кімнаті Клавдії завжди були розіпнуті штори. Мала Віра сиділа на стільці, вчепившись пальчиками у стіл. 

– Боже милосердний! – дратувався жінка, тягнучи важким гребнем вздовж волосся дитини,– Яке ж волосся заплутане. Не розчесати! Ще й воші!?

Віра ж лиш сильніше стискала маленькі губи й заплющувала очі. Наказувала собі дитина не плакати! Бо боялася, що добра тітка передумає і залишить її. Тому терпіла. Хоч кожне смикання боліло, але дитина мовчки стискала руками стіл і сиділа. 

– Зараз розчешу і митися підемо! А волосся доведеться обрізати, інакше їх не вивести тварюк цих!!

– Але ж як я без волосся? – питає Віра вже ледве стримуючи сльози.

– Відросте все! Чого рюмсати? Ну?? 

— Але ж з мене сміятимуться? 

Жінка відкладає щітку і погладжує дитину по голові. Ніби й ласку дає, і ніби й примусом тисне. Безвихіддю.

– Обирай або сидітимеш з запнутими шторами або обрізаємо волосся.

Віра ледве стримує сльози. Вибір для неї очевидний.

— Волосся, – каже, а одна сльозинка таки зривається з повік і котиться щокою. 

– Ти в мене дуже розумна і красива дитина, Віро, – продовжує говорити Клавдія, знову беручи великий гребінь. Волосся поступово розплутується і стає не так боляче, — Твоя краса відкриє тобі багато дверей. І дасть гроші. Тобі платитимуть за неї! 

— За що? — не розуміючи питає дівчинка

— За все у світі треба платити, люба дитино, – всміхається Клавдія. 

— І навіть за любов? - дивується Віра.

— А за любов так тим паче! – розповідає жінка, посміхаючись, — І за неї якраз треба просити найбільшу ціну.

— А..ви мене любите? – несміливо питає дитина.

— Звісно, — впевнено відказує жінка.

— Але я не маю грошей, щоб вам за це заплати, — з хвилюванням говорить Віра, боячись знову залишитися одною. 

— Наразі…скажемо так я тобі даю в борг, – пояснює жінка, нарешті відкладаючи масивний гребінь, — Колись розрахуєшся зі мною. Твоя врода принесе тобі багато грошей, дитино. Тобі платитимуть за любов, а ти ставитимеш найвищу ціну. 

— Я все оплачу, тільки не залишайте мене.