17. Метаморфози)

  Наступного дня Степан першим ділом нісся в перукарню. Час від часу нервово смикаючи за патли. Обтяти! – виніс він вирок самому собі. 

— Доброго дня, – зустріли чоловіка привітно жінки з перукарні. 

— Доброго, — буркнув той не зовсім приязно, — Мені треба…треба обтяти це неподобство, — говорив беручи до рук прядку чорного волосся. 

— У вас таке гарне волосся, певні, що хочете обстригти? — питала жінка і запрошувала жестом руки Степана в крісло. 

— Певен! – коротко відповів здмухнувши пасмо з очей. 

— І якою саме має бути стрижка?

— Чим коротше, тим краще! — сухо сказав Степан.

Десь за пів години чоловік розглядав в дзеркалі іншу людину. Ну наче нормально, тільки треба звикнути. Цікаво як відреагує Діна та Артур. Ну а Олексій Несторович, то вже точно має бути задоволеним!

Побачивши Степана ще здалеку Артур зайшовся реготом. Коротка стрижка чомусь розсмішила чоловіка і він не міг зупинити сміх. 

— Таки обтяв волосся, — замість привітання сказав до нього Артур все ще регочучи й демонстративно зображуючи пальцями ножиці. 

— Довели мене, друже! Довели!! Вчора Олексій Несторович знайшов в запеченій картоплі мою волосину, — розказував Степан, а Артура все більше накривало сміхом. Він навіть рота собі долонею затулив, щоб не вибухнути. Але сміх було не стримати й Артур просто зайшовся реготом. 

— Що знайшов?? — вдихнув повітря Артур між приступами сміху.

— Волосину мою знайшов, хай їй грець! — дратувався чоловік, – Це вже і стало тією самою “ручкою”. Все тепер ось порядок без прядок.

— А…Діна…Діна бачила ось ці от метаморфози? — нарешті припинив сміх Артур витираючи з очей сльози, що накотили.

— Ще ні, ти перший. Ну як тобі? — питав Степан несміливо запускаючи пальці в волосся, але довгих пасмів більше не було, — Став я соліднішим чи ні? 

— Ну, як на мене, то до... було краще.  

Степан подивився на друга холодним вовчим поглядом. 

— Чудово вмієш підтримати, — вимовив крізь зуби. 

— Але й так теж непогано, просто треба звикнути. 

— Я все ніяк не звикну до Віри, – вирішив знову підняти цю тему Степан, — Не подобається вона мені, ти точно впевнений, бо може…

— Степане, зупинися! Ти сам знаєш як недовіра руйнує стосунки. Я пройшов через це і заплатив чималу ціну…Я більше так не хочу, – говорив Артур, але й сам відчував, що Віра таки ховає чимало таємниць. Але довіряв їй, бо й у нього було їх чимало. 

— Угу, – якось незадоволено мугикнув Степан, — Як знаєш…брате! – додав трохи з притиском. — А взагалі я прийшов запросити тебе з Вірою, – неохоче назвав її ім'я, — До нас сьогодні. Має приїхати Гнат з Вікою. Посидимо разом, поговоримо. 

— Ти друже, певен, що це хороша ідея? – звів брови догори Артур.

— Певен. Тим паче ти вже пройшов етап, коли відпустив мою сестру. Виправив все, подарував їй зір. Та й Ліля за тобою питала.

— А Гнат? Ну…він не буде проти.

— Ні, коли він довідався, що в тебе є…, – на мить зупинився, — Нова кохана, — процідив з посмішкою опосума Степан, — То…одним словом…ніхто не проти й усі вас чекають. 

— Що ж, – якось дивно зігнув губи Артур, – Якщо ніхто не проти, і волосся більше в запеченій картоплі не трапиться, — не втримався від підколу друг, — То ми прийдемо. 

Степан знову диким опосумом глянув на Артура, але змовчав. Але потім посміхнувся і додав:

— За це не хвилюйся, бач, уже все. І не смійся, бо ти, бачу теж трохи запустив патли. Не завадило б трохи чикнути. Я взагалі якщо хочеш знати вчора був на межі життя та смерті, — важко зітхнув Степан пригадуючи міст.

— Прямо таки на межі? — не довірливо питав друг.

— Коли самого краю прірви. Діна хотіла пригнути з мосту, а я не наважився…

— О, я знаю, це …зараз дай згадаю…о роуп–джампінг, — клацнув пальцями Артур. 

– Матінко рідна, звідки ти знаєш такі страшні слова, — закотив очі Степан.

– Ну…теж колись хотів шуганути, — говорив Артур зображаючи рукою падіння вниз, а Степан дивився на нього диким поглядом.

— Ні, ну я знав, Артуре, що ти псих, але щоб чокнутий, – пирхнув Степан, а друг знову розреготався.

— Ох, а яка там висота, — навмисно підколював Степана той, — Скільки там метрів цікаво, чи може кілометрів.

— Припини, а то до горла підійшло. Я ледве тоді від Говерли відійшов…та й вік вже не той! Короче, це аж ніяк не для мене. 

— А Діна? 

— Що Діна? 

— Пригнула? 

— Дякувати Богу, ні. Але в кінці того страшного дня вона таки пригнула мені в обійми, — пригадав Степан приємний вечір.

— Це головне, — поплескав Артур друга по плечі хитро всміхнувшись. 

— А ти головне приходь з Вірою, щоб я ні кого не плигав. Гнат зануда, ти ж знаєш....мені навіть поговорити не буде з ким.

— Угу, – протяжно мугикнув Артур, — Досі ревнуєш чи що?

— Ні..просто..– зім'яв губи Степан.

— Так, – клацнув пальцями Артур, – Ти досі ревнуєш, – реготнув.

– Припини...припини це, – турнув Артура у бік Степан, але й сам розсміявся.

 ###

Віра неоднозначно сприйняла пропозицію сходити на вечерю до Степана. Але почувши, що там буде колишня дівчина її “коханого” таки погодилося. Дуже кортіло Вірі поглянути на ту, хто, змогла колись підкорити серце її хлопця. 

— Твій друг мене недолюблює, — випалила, розглядаючи новий манікюр. 

— Та ну, просто він військовий, звик до всього ставитися з пересторогою, мабуть, розвідка в нього в крові, – намагався захистити свого товариша Артур. І одночасно зрозуміти причину поганого настрою Віри. 

— Не думаєш, що мені варто оновити гардероб, — прямолінійно заявила Віра. 

Артур здивовано звів брови догори. Інколи його дивувала така завзятість Віри, але ніколи не дратувала. Та й зрештою, для своєї майбутньої дружини йому не жаль нічого. Бо з кожним днем Артур все більше приміряв на Віру цей образ і він йому дуже подобався. 

— Ти хочеш, щоб я поїхав з тобою? Чи просто дати свою карточку?

— Ні, — хитро посміхнулася Віра, — Я хочу, щоб ти поїхав зі мною. Твоя карточка і так була в моєму доступі, чи не так? — питала так впевнено, що Артур аж розгубився. Але потім взяв гаманець, витяг карточку, і простягнув зі словами: