16. Стрімголов)

Степан міг годинами дивитися на дві речі. На небо, не важливо було воно хмарним сонячним чи зоряним, і на свою дружину Діну. Просто сидів і дивився на неї. Як вона вправно висушує волосся, надаючи йому об'єм, чи як забавляється з Аленом…просто читає книгу, чи.. так як він, просто дивиться на нього. 

Чоловік, по венах якого текла не кров, а війна. Людина, яку Артур називав сталю, топилася як віск, коли поруч була тендітна квітка — Діна. Їй достатньо було просто посміхнутися, щоб він ставав слабким і ніжним, як плюшевий ведмідь. 

Він сидів і пригадував день їхньої зустрічі. Пригадував хмарне небо, з якого сипався сніг. Дрібні крупинки заважали дивитися вгору, засипаючись в очі, саме тому він дивився прямо…а прямо перед ним, на автобусній зупинці сиділа вона. Один погляд в очі дав йому зрозуміти, що прекраснішої людини він не зустрічав. Ніжна, юна, красива, щира…вона лиш посміхнулася йому і привітно махнула рукою і Степанове життя розділилося на до і після. До…в його житті нічого хорошого не було, після все хороше було пов'язано лиш з Діною. 

Ніколи він не кидав хтивих поглядів в сторону інших. Як сталь завжди зберігав витримку лиш до одної. Бажаної, єдиної, завжди коханої. 

— Степанчику, на що ти витріщаєшся? — хихикнула Діна поглядаючи на чоловіка, 

що не зводив з неї очей. 

— На тебе…ти ж знаєш, що мені завжди мало тебе, — говорив щиро, бо так воно і було. Йому було завжди її недостатньо, особливо тепер, коли з'явився син. 

Діна ще більше захихикала, спокусливо закусивши нижню губу. Вона теж вважала свого чоловіка найпривабливішим з усіх можливих. Хоч і був він не ідеальним та інколи жахливо впертим, але ж в цьому був весь він…її Степан. 

— Ти мене лякаєш, — розсміялася, — Твій хижий погляд змушує мене відчувати себе жертвою, на яку полює хижий вовк, — говорила, а сама хотіла бути пійманою цим хижаком. Лише ним. 

— Ходи сюди, мій зайчик, — задоволено поплескав Степан собі по колінах. А в самого очі дійсно очі як у вовка загорілися. 

— Ммм, — протягнула спокусливо дружина, — Ти мене ще так не називав.

Та замість дружини на коліна чоловіку вистрибнула кішка. Степан злісно рукою скинув ту додолу, але та вперто вистрибнула на чоловіка знову. 

— Ні, ну геть страх втратив, блохастику! Тебе от точно давно треба в ліс до вовків вивезти! — дратувався, знову спускаючи кішку з колін. 

Нарешті до нього на коліна сіла дружина. Легка, мила…дійсно як мале зайченя, одразу ж кинулася в обійми до цього злого вовка. 

— Зайчику, а ну скажи мені, я дійсно виглядаю набагато старшим за тебе? — питав Степан все ще пригадуючи інцидент у квітковому магазині. 

— Ну ти і є старший за мене, Степанчику, — знизала плечима Діна, — Просто я, мабуть, виглядаю молодше свого віку, а ти навпаки трішечки старше свого, — хихикала, — Це війна зробила тебе старим в душі, покалічила, — говорила гладячи по голові, — Але з вигляду…мм…я просто обожнюю тебе, хижий, злий, вовчику, — прошепотіла на вухо, а його шкірою табуни мурах понеслися. Хотілося схопити дружину й одразу проковтнути всю. Смакота. 

— Ти любитимеш мене якщо вовк трохи обітне свою шерсть…чи як каже твій батько патли? — всміхаючись кутиком рота питав Степан, лоскочучи свою дружину волоссям.

— Хочеш стати короткошерстим…ммм…, — хіхікала Діна.

— Вимушені міри, зайчик мій.

— Я тебе і без шерсті любитиму, взагалі будь-яким. Я обожнюю кожну твою клітиночку, — говорила водячи пальцями по суворих вилицях, — кожен сантиметр твого тіла, — її пальці зупинилися на губах, — Кожна деталь у тобі неймовірна. 

— Я зараз з'їм твої пальці, — заворушив губами Степан, від чого Діна гучно розреготалася. 

— А ти зробиш для мене дещо? — хитро хіхікнула. 

— Все що завгодно, рідна, ти ж знаєш?

— Ну…, — протяжно мугикала виводячи на чоловічих грудях зигзаги.

— Ну, — притис її до себе чоловік, подумки виводячи зигзаги на грудях дружини. 

— Я хочу з тобою на роуп-джампінг…

— Роуп що? — чомусь насторожився чоловік.

— Роуп-джампінг.

— І що то таке?

— Ну…це стрибки з мосту.

Степан аж закляк. Йому аж в горлі заспазмувало. Наче на шию прив'язали той шнурок і здавили у петлі. І зараз візьмуть і спустять з мого мосту.

— О, ні, ні, ні й тисячу разів, ні, — швидко схопився з місця, пересаджуючи дружину на диван.

— Ну чому? — з жалем питала дружина, дійсно дивлячись на нього милим заячим поглядом. 

— Чому?? — ледь не крикнув Степан, — Я не розумію, — розгублено розводив руками, — Ти хочеш, щоб після цього стрибка я ще старшим на десять став? Я ж посивію тільки від вигляду висоти.

— Ну заплющиш очі, щоб не бачити висоти..

— Ага, на віки вічні хіба…мила, я не розумію звідки у твоїй голові такі безумні ідеї?! – аж зітхнув, ніби вже робив передостанній смертельний вдих.

— Ну, будь ласка,  ну нехай це буде подарунок на день народження,  — не здавалася Діна.

— Моя смерть?

— Степанчику, не драматизуй! Ти он Говерлу пройшов зі мною і це зможеш…просто дихай…як ти там завжди робиш, прорахуй до п'яти…, — безневинно всміхнулася.

Чоловіку дійсно було зле лиш від одної цієї ідеї, а що вже говорити про реалізацію! Дихав, рахував, але геть не нічого не допомагало. 

— Ти хоча б спробуй, якщо не зможеш, я не наполягатиму, — додала ніжно торкаючись його руки, — Будь ласка, я знаю, що ради мене ти здатен на все…

Заплющив очі. Дихав нею, жив ради неї, жив нею, якщо треба було б, то й помер би ради неї. 

— Гаразд, я спробую, але обіцяти не можу.

Діна радісно обвила його шию і щедро поцілувала. Але подумки Степан вже прощався з життям.

— Тоді збирайся.

— Як що прямо сьогодні? — перелякано розплющив очі чоловік, — Треба ж налаштуватися, підготуватися, все обдумати.

— Тобі не можна давати довго думати, інакше ти передумаєш, — хіхікнула Діна.

— А ти не передумаєш мене вбивати? — питав благально, на що Діна невдоволено склала руки на грудях. 

— Милий, зараз ідеальний момент, щоб вирватися поки є батьки, які побудуть з Аленом.