15. Посмішка, що перейшла у вискал)

   Після квіткового всі розійшлися по домах. Степан уже нервово ходив взад вперед в очікуванні татка. Довгі прядки наче навмисно падали, закриваючи видимість. Степан час від часу дратівливо їх здмухував або поправляв руками. 

— Раз, ходиш без діла то на ось, – вручила Степану дружина сина, — Я маю ще роботу на кухні, – пояснила і закріпила все поцілунком, після якого чоловік одразу пом'якшав і прийнявся носити синочка. 

— Алене, синочку, ну тобі хоч подобається моя зачіска? — питав Степан сина нахиляючись до маленької голівки. Посміхнувся, але за кілька секунд скривився, бо маленькі долоньки схопили чоловічу прядку волосся і боляче потягли. 

— Ай, – скривився, — Ну в тебе і хватка! Прямо як в татка! Пойняв я ваші натяки, – всміхнувся, нарешті звільнивши волосся, — Обтяти! – виніс вирок, прийнявшись наспівувати якусь пісеньку. 

За кілька хвилин почув як під'їхала автівка. А ось і його любий татко приїхав. Вільною рукою Степан одразу поправив, як казав батько, патли. 

– Ну, синку, побажай мені витримки, — зітхнув Степан цілуючи малого. Почув як відкрилися вхідні двері. 

— Діночка, квіточка моя, ти гарнішаєш і гарнішаєш з кожним днем. А де мій внучок і патлатий зятьок? — питав Олексій Несторович зі смішком, поки Діна обіймалася з матір'ю. Степана ж аж перетрусило. 

— Тату, ну ви що ви, – сміялася Діна. — Гарна в нього зачіска, мені така до вподоби, — обіймалася Діна вже й з батьком. 

— Угу, — мугикнув той, — Ще скажи що тобі й живіт його до вподоби, — розсміявся Олексій Несторович. А Степан вже був на межі вулканічного виверження.

— Тату! В мого чоловіка гарна фізична форма, ну що ви? — говорила Діна. 

— Що не кажи, люба, а він себе таки трохи запустив. Думаю ще так кілька років і його називатимуть твоїм татом замість мене, — остаточно добив Степана названий батько. В чоловіка аж руки почали тремтіти. Але тримався, з усіх сил тримався! 

— О, а ось і мій внучок! — почув Степан голос тата вже в кімнаті позаду себе. Діна з мамою напевно пішли до кухні, а його як завжди залишили на роздертя. 

— Вітаю, Олексію Несторовичу, — процідив крізь зуби Степан і посміхнувся. Але ймовірно посмішка виглядала занадто нещиро, бо батько лиш несхвально звів брови до гори й сказав:

– Краще не посміхайся, сину, коли не в настрої. Бо ти робишся схожим на якогось опосума. Ще й ці твої…патли, — розмахував над головою Степана чоловік рукою. 

— Я вас зрозумів, — видав з себе Степан передаючи сина тестю. Наразі ковтав усі приниження, як гарячу вулканічну лаву. Бо він від початку розумів, що не рівня такій як Діна. Бо хто він, якийсь гопнік з неблагополучної сім'ї, без знатного роду, прізвища, він вбивця! Він той, через кого дружина чимало плакала, страждала. Тому мовчав. Кипів всередині, але не давав лаві вибухнути. 

— Що там Алене, — говорив тесть з внуком, — Не лякає тебе твій волохатий тато? – сміявся до дитини, Степан лиш мовчки прикривав очі, і рахував до п'яти. Один…два..п'ять. 

— В тебе, Алене, теж таке чорне волосся, — говорив гладячи малого по голові, — Мало в тобі від моєї Квіточки донечки, майже все від татка, — говорив Олексій Несторович внуку, а Степан продовжував рахувати — шість, сім…дев'ять, десять.

Але невдовзі почувся рятівний голос дружини, що кликала усіх до вечері. Мовчки привітався і зі тещею, що забрала Алена до себе на руки, і сів коло Діни.

— Ален викапаний Степан, — говорила Дінина мама, — Я йду його заколишу, а ви тут їжте. Я не голодна. Та й стараюся не їсти на ніч, — говорила виходячи.

— Чув, Степане, – посміхнувся Олексій Несторович, — Це дуже дієвий спосіб від живота, — Не їсти на ніч, – підколював тесть, а Степан майже фізично відчував як лавина та, вже до горла підкотила й ось-ось настане виверження. Щоб не випустити її вирішив запакувати рота печеною картоплею. 

– І мені передай, — сказав до нього батько. Степан передав тому тарілку, — Такої смачної картоплі як готує моя дружина та донька, я більше ніде не їв, — говорив чоловік накидаючи собі чималу порцію. Степан лиш мовчки кривився, бо й тесть його мав живіт ні в року, але ж йому напевно можна! – А це що? — з огидою, витяг Олексій Несторович з картоплі чорну волосину. — Не інакше як твоя, Степане! — кривився, — В Діни трохи довше, – додав обтрушуючи пальці. — Ти хоч якісь гумки для волосся бери, чи що. Бо ось це ось…

Але здавалося, що лавина накрила Степана вже з головою. Він мовчки підвівся, всміхнувся “посмішкою опосума” і покинув кухню. 

— Що то з ним? Якийсь психований останнім часом, — констатував Олексій Несторович дивлячись на доньку. 

"Волосся в картоплі, це вже точно повний амбець, чи як тепер там модно говорити?"— думалося Степану коли він вийшов з кухні. Важко зітхнув опершись головою на стіну. Виявляється важко бути не лише чоловіком, не лише батьком, але й сином. 

Дихав…думав…заспокоювався. 

– Степанчику, видихай, зараз тато з мамою їдуть вже, — почув чоловік під вухом. Діна обережно обійняла його талію і пригорнулася своїм тілом до його спини, — Обіцяли побути з Аленом трохи, тож ми зможемо нарешті побути з тобою вдвох. 

— Вибач, я просто…, — розвернувся до неї Степан потираючи пальцями скроні. Головою оперся вже об жадане обличчя коханої. 

— Ти й так добре тримався, милий, — погладила його по шиї Діна, — Тато любить тебе..

— Ага, але найбільше він любить виводити мене із себе, – перебив її Степан ледве всміхнувшись. — Не здивуюся якщо він спеціально ту волосину підклав, щоб з мене познущатися.

Діна лиш розсміялася:

— Степанчику, ти перебільшуєш.

— Але знаєш кохана, – погладив її по обличчі Степан, — Я готовий терпіти всі його стьоби ради того, щоб володіти його найбільшим скарбом, себто тобою, — додав останню фразу пошепки їй на вушко.

Цієї миті почувся кашель Олексія Несторовича, але Степан і не думав випускати Діну з своїх обіймів. Навпаки стояв і дивився тому прямо в очі.

— Степане, не задави мою донечку…своїм живо…себто обіймами, – мило всміхнувся до чоловіка тесть.