13. Зняти напругу!)

Тим часом Степан Морозний теж вже мріяв якнайшвидше запнути штори й усамітнитися з дружиною. Але в їхнього сина Алена були геть інші плани. Малий капризував і спати ніяк не хотів. В чоловіка вже лускала голова і тріщала витримка. 

— Люба, кохана, зроби щось, бо я, здається сходжу з розуму, – благально просив чоловік невпинно колишучи Алена.

— А, що я можу зробити, Степанчику? — питала Діна забираючи сина до себе на руки, – Певно в нього кольки, живіт болить от і плаче, – говорила лагідно горнучи сина до себе.

— А мені з нього болить голова! — гаркнув чоловік. 

— То йди випий таблетку! — і собі не стрималася Діна. Степан злісно вийшов гримнувши дверима.

— І заспокійливе! — прилетіло йому в спину. 

Роздратування чоловіка, здавалося, досягло піка. Чоловік любив сина і дружину понад усе, але йому дійсно їхав дах. Неслухняна прядка волосся випала на обличчя, Степан роздратовано здмухнув її з лиця. 

— Каже патли відростив я! — говорив сам з собою пригадуючи свого тестя, — Обітну я волосся. Обітну, Олексію Несторовичу! — пирхнув відчуваючи дотик до ноги. Злякано сіпнувся. Видихнув побачивши, що то кішка.

— Їй, Богу, блохастику! Вивезу тебе колись в ліс! Йди звідсіля, — попер від себе ногою кішечку, — Бо я за себе не ручаюся! — говорив грубо смикаючи себе за пасмо, що знову накрило очі, — Та хай його, — пирхнув, — Зараз! Зараз все буде! — буркнув, встаючи й хапаючи з шухляди ножиці. Один рух і неслухняне пасмо повисло на руці.

— Іди звідси кажу, — знову буркнув до кішки, — Бо інакше і тобі хвоста обітну! — крикнув, а кішка нарешті вступилася, — Дещо інше собі обтинати вже не стану, — продовжував розмовляти сам із собою, — Почекаю поки Ален засне. Ален! Та щоб його, що за ім'я таке?? 

До невпинного дитячого плачу додалося ще й виття кішки. Степан знервовано закрив вуха.

— Що, блохастику, і тобі чогось не вистачає, — буркнув, — І мені от теж, але я ж не вию! — гаркнув, – Хоча хочеться вити! 

Малий все плакав, Степан втомлено розтирав очі. Мріяв хоча б день побути з Діною наодинці, хоч день побути у спокої! Без підгузків, кішок, мамів татів і ось цього всього! А натомість він уже майже три місяці маринується у всіх цих сімейних буднях. Взяв телефон, може до Артура набрати? Але тепер і другові не до нього. Знайшов собі Віру, Діна з Аленом, а йому куди? До Олексія Несторовича? Ну вже ні, знову слухати повчання батька він хотів. Десь через пів години плач стих. Степан полегшено видихнув. Нарешті! Радісно підвівся потираючи долоні. Тихо зайшов в кімнату. Ален дійсно спав, але і Діна теж. Розчарування гіркотою накотило на нього. Хоч дійсно обтинай щось! Вийшов назад діставши телефон. Кілька гудків і почув знайомий голос. 

— Алло, — почув він сонний голос друга.

— Дрихнеш? — питав Степан кривлячись.

— Вже ні. 

— Йдеш на тренування? 

— Ну я зранку думав, – сонно  пробурмотів Артур.

— Мені треба вже! – випалив Степан.

— Ну тобі треба то й іди, мені взагалі бігати не можна, – почув чоловік у відповідь. Здавалося що він зараз вибухне. Злісно поглянув на екран, наче переконуючись, а чи до того він подзвонив. Раніше друг завжди підтримував будь-які його ініціативи, а тепер з появою тієї Віри, наче став байдужим. Ну нічого, він і її на чисту воду виведе! 

– Я тебе чекаю за п'ятнадцять хвилин на нашому місці. Давай! — гаркнув Степан, кладучи слухавку. Він звик залишати останнє слово за собою. 

Артур важко зітхнув сівши на ліжку. Не хотілося йому залишати Віру. Хоч та вже спала, але тримала його руку так міцно наче шукала в ньому якийсь прихисток. Обережно провів по її обличчі рукою. Чарівна. Є всі шанси, щоб закохатися. Тихо підвівся, вже зібрався йти як почув її голос:

— Не йди, — прошепотіла вона все ще з заплющеними очима. 

— Я не надовго, маленька, — відповів їй Артур одягаючись. 

— Я не ревную тебе до інших жінок, лиш до Степана, це нормально? — запитала спираючись на власну долоню. 

— Не варто, просто він мій близький друг…ну як брат, я ж казав тобі. 

— Інколи мені здається, що ти його любиш більше ніж мене,— сказала пошепки, наче сама до себе, але він це почув. Заперечувати не став, бо наразі не знав, чи відчуває до неї кохання. Тому мовчки взяв з тумби телефон і направився до виходу. 

— Якщо таки йдеш, розіпни, будь ласка, штори, — попросила Віра, — Не хочу залишатися наодинці в цілковитій темряві. 

— То може світло ввімкнути? — запропонував Артур.

– Ні, штори…просто відкрий їх і можеш йти.

Артур мовчки розіпнув важку тканину. Місячно. В кімнаті стало світло. Віра вже закрила очі. Навряд чи вона спала, швидше прикидалася, що спить. Артур мовчки вийшов. Не хотів її залишати, але й другу відмовити не міг. 

Лікар заборонив йому біг, бо навантаження на ногу, провокувало ще більше болі. Але хіба він міг бігати? Якщо й так, це було жалісливе видовище, що нагадувало пересування підстреленої тварини. Але все ж цілковито зв'язувати зі спортом Артур не хотів. Тренувався як міг. Дбати про свою фізичну форму…це було в ньому від батька. У кожному з друзів було щось від їхніх батьків. Дістався до Степана Артур десь за пів години. 

— Як завжди запізнюєшся, Артуре, — зустрів його фразою Степан, — І перше, що я хочу тобі сказати не поспішай з дітьми! — важко зітхнув. 

— І тобі привіт, — простяг йому руку Артур, — Ти просто не розумієш як мені…

— Ні, Артуре, це просто ти не розумієш як мені зараз важко. Всі насіли на мене як піраньї. Вчепилися гострими зубами й гризуть…гризуть…

Артур дивився на друга здивовано здіймаючи брови догори. Чомусь його пробирав сміх, але сміятися він не спішив, бо означало ще більше вивести Степана із себе. 

— О, я бачу, комусь треба зняти напругу, — лиш легко всміхнувся Артур, одразу ж зустрічаючись з вбивчим поглядом товариша. 

— Ще і як треба! — гаркнув той, — Це тобі одному останнім часом живеться як у казці, а в мене от якесь пекло настало, не інакше…