12. Дитина за запнутими шторами

Віра сидить за столом спостерігаючи за Артуром, що готує вечерю. Хоч їжу обіцяла зготувати вона, та їй чомусь було байдуже щодо цього. Готує він і нехай. Здається вона здогадувалася, що буде саме так, а може навіть і розрахувала саме на це. Їй подобається дивитися на нього, навіть не дратують інколи незграбні рухи й кульгавість. Вона точно до нього звикла, можливо навіть зблизилася, якоюсь мірою своєї душі та навіть серця. Але більше собі не дозволяла. Не хотіла дозволяти! 

Свого часу, бувши ще наївною дитиною, вона ось так серцем прикипіла до Клавдії. Вважала її своїм ангелом-рятівником. Але вона виросла…і здійснювати минулих помилок не бажає. 

###

Двадцять три роки тому…

До п’ятиповерхівки мчить швидка. Крізь товсті штори намагається пробитися промінь світла, але однаково в кімнаті стоїть напівтемрява…і сморід. Нестерпно смердить тютюном, алкоголем і мертвим тілом. Поліціянти, що зайшли першими, бачать на підлозі малу дитину років шести. Це сидить вона, маленька дівчина Віра. Просиділа так вона майже добу, поруч з батьками, яких вже не було. Але по-суті їх у неї не було ніколи. Хтось бере її на руки та садить на диван. А вона, Віра, дивиться на всіх малими очима і німо мовчить. Її питають, щось дорослі дядьки, а вона не тямить, що ж їй говорити. 

— І що ця дитина так добу просиділа? — питає один поліціянт в іншого присівши навпочіпки перед дитиною. 

— Та мабуть, — знизуючи плечима говорить йому інший, — Скільки тобі? — питає, переводячи погляд на дитину. Мовчить. Ні слова не говорить. Не плаче, не істерить, лиш дивиться на тіла, що вже вкрили чимось чорним і думає навіщо? Адже в кімнаті однаково темно. Темно. 

— Може вона німа? — говорить до нього перший, а дівчина тепер дивиться на нього чорним поглядом. Диким якимось навіть.

— Не думаю, — каже той, — Але ось від такого можна й оніміти, не гадаєш? 

Поліціянт зводиться на ноги, а у квартиру нарешті заходять медики. В обох покійників ставлять передоз.

Так багато людей і всі чужі. Маленькі очі не знають на кого дивитися. Бігають то туди, то сюди…шукають. Раптом в кімнату заявляється жінка років до тридцяти. Віра пильно стежить за нею. Жінка ця одразу кидається до вікна і розкриває товсті штори. В кімнаті стає світло. Промені нарешті прорвалися всередину приміщення.

— Невже ніхто не міг відслонити штори? — питає власно. 

— Ви хто? — питає її поліціянт явно не задоволений її появою. А Віра лиш ширше розкриває очі. Дивиться на жінку позаду якої світло. Може вона ангел? Може вона її рятівник? 

— Я сусідка. Клавдія …Наркомани кончені! — гиркає до тіл, підходячи ближче, — Гидко дивитися, тьху! — гидливо кривиться, — Не дивіться так на мене! Бач, до чого себе довели, дитину напризволяще залишили! 

Поліціянти лиш перезираються, нащо вже полишили спроби прогнати її. Така не вступиться. Така знає, що хоче, і така цього досягне! Віра ще більше принишкла. Замкнулася.

— Я бачу вже встигли дитину налякати?! — невдоволено говорить до поліціянтів Клавдія, — Хіба не знаєте, що діти бояться темряви, а ви вже певно й допитами своїми її замучили, — кидає осудливо підходячи до Віри, — Ти злякалася, сонечко? — питає обережно тягнучись до дитячої долоньки. Віра ледь киває і несміливо тягне до жінки свою ручку, — Ну вже все, бачиш як сонячно. Пити хочеш? Їсти? — говорить напівпошепки, а дівчинка в роздумах. Не знає довіряти їй чи ні. Але ж вона принесла світло, то може й справді рятівниця її. Ангел який. 

— Як малу звати? — питає поліціянт Клавдію. 

— Вірочка, наскільки мені відомо, — відповідає жінка хапаючи дитячу долоньку сильніше. Її долоні теплі, як сонячне проміння. Вона тепла, значить добра, — думає дитина, потрохи відпускаючи страх. 

— Є в неї які родичі? 

— Не знаю, — коротко відрізає Клавдія, — Не бачила, щоб комусь до неї діло було. 

— То що з нею робити, у відділок, а там хай вирішують, — говорять між собою, а Віра зривається з дивану і мчить до жінки. Хапає маленькими ручками її ногу. Горнеться. Не плаче, лиш мовчить. Тримає і не відпускає. Клавдія з хвилину мовчить як і всі. Мабуть, думає щось, вирішує. Потім заявляє.

— Я її заберу, — каже обережно гладячи по голові. А мала зводить до неї налякані очі. Точно ця тітка ангел. Не відає її темряві. Забирає з собою, до світла, до тепла. 

Дорослі щось вирішують, але дитина нічого вже не слухає. Тримається своєї рятівниці як утопленик надувного кола. Щоб не потонути. Щоб не задихнутися. 

— Важко дихати, повітря треба? — питає її Клавдія присідаючи. Потім бере на руки й несе до підвіконня, садить на крісло і відчиняє вікно. Дівчинка відчайно тримає її руку, а така каже: — Не бійся, я нікуди не йду. Я тут, — знову проводить долонею по волоссі, — Я тебе заберу, ти будеш зі мною, добре? — питає, на що мала киває, але руки не відпускає. Боїться, що знову залишиться сама, — Але ти маєш бути слухняною, добре? 

Віра не відповідає лиш несміливо припадає голівкою до жіночих рук. Вони все ще теплі. Хоч і не рідні. Мамині були холодні, і татові теж, — думає мала несміливо кидаючи погляд на чорну тканину з під якої видно їхні руки. 

###

Віра встає підходячи до Артура. Обіймає за спину. Він видається їй теплим, майже гарячим. Обережно проводить рукою уздовж його руки та бере за долоні. Які теплі руки. 

— Я люблю твої дотики, — всміхається до неї чоловік, — Ти виглядаєш такою загадковою, - намагається прочитати щось в її погляді Артур, але як завжди не може прочитати там нічого.

— Тебе це лякає? — питає Віра все ще не відпускаючи його руки. Наче знову боїться, що буде одна. Що її залишить саму за закритими шторами, в темряві. А поруч не буде теплої руки...теплої людини.

— Трохи насторожує, – відповідає їй Артур чесно. У сковорідці щось починає горіти, а Віра сміється.