11. Я мрію про дитину, а ти?

Віра невдоволено пирхнула, коли Артур поклав слухавку. Клавдія зміряла її якимось знущальним поглядом і пирхнула й собі. 

— Що вже дістаєте тебе? — питала та, спостерігаючи за тим, як Віра квапливо встала з підлоги.

— Гру в шахи доведеться перенести, Клавдіє. Моєму новому “коханому” потрібні штани, — пояснила Віра з саркастичною посмішкою на обличчі. 

—Ти ж тільки від нього, - зневажливо глянула на Віру, а потім знову перевела погляд на гральну дошку, - Тоді ти програла, — зухвало заявила Клавдія, — Ти знаєш правила.

— Нехай буде так, — швидко і беземоційно відповіла Віра на ходу причісуючи волосся.

— Якщо він вже викликає у тебе таке роздратування, моя дівчинко, то я можу не хвилюватися за кохання, — говорила Клавдія наче сама з собою, — Витягнеш його? 

Віра мовчки пожувала губи.

— Я впораюся, — сухо сказала, — Зрештою не тобі з ним лягати у ліжко. 

— Якщо він тобі не подобається, я знайду іншого кандидата, — кинула їй в спину Клавдія.

— Чому ж? — озирнулася до неї Віра, — Навпаки, подобається, — додала з посмішкою ховаючись за дверима. 

— Аби ти іншу гру не програла, моя дівчинко, — сказала сама до себе жінка, зухвало спихаючи фігуру короля з шахової дошки, — Бо інакше нас чекатиме шах і мат.

…

Віра їхала до помешкання Артура стискаючи в руках кермо. Машина належала Артуру, але Віра в найближчому часі планувала забрати її собі. Бо у її хлопця їх було кілька. Поділиться, нічого йому не зробиться! 

Жінка звикла слідувати холодному розуму, і не прислухатися до піддатливого теплого серця. Ні до чого їй це. Вона майже в усьому та завжди дослухалася лиш до однієї людини — Клавдії. Клавдія Парута була її опікуном з шести років. Ця жінка навчила її багато чому, в тому числі і як бути забезпеченою геть не працюючи. У тебе є краса, а це все, що потрібно для товстого гаманця, — цю фразу Віра чула найчастіше у своєму житті. Тоді, малою, вона вважала Клавдію ледь не ангелом, що врятував її від сирітського життя і завжди любила як матір. Та тепер, бувши вже дорослою жінкою, Віра розуміла, вона для цієї жінки лиш метод досягнення грошей. Фактично, саме Клавдія зробила з Віри іграшку й утриманку, але наразі її все влаштовувало. Та й як не бажала, проте ця жінка, наче прикувала Віру до себе якимось невидимим ланцюгом. Вона вважала інколи більшим гріхом ослухатися названої матері ніж те, що вона насправді робила. 

Їхала Віра швидко, все сильніше стискаючи руль і все більше думаючи про Артура. Він дійсно сподобався їй, і цього вона не заперечувала. Бо бувало, що Клавдія, знаходила їй геть погані партії й вона томилася поруч з цими чоловіками, але цей однозначно її приваблював. Навіть не стільки зовнішньо, скільки якось підсвідомо тягнуло до нього. Вона таких ще не зустрічала, та що там говорити, вона взагалі до нього не зустрічала майже гідних чоловіків. Та й не варта вона була таких, адже й сама була ще тою негідницею. Прикро буде колись його кидати, але, наразі, ніхто їй не потрібен. Вона мріяла підзбирати ще грошей і нарешті купити власне житло та не працювати ніде до кінця своїх днів. 

Однозначно, хто її не приваблював так це Степан. Відчувала, той може все їй зіпсувати! І навіть не тільки їй, але й самому Артуру. Вона лиш з одного його погляду зрозуміла, що друзями вони не стануть, а це трохи кепсько враховуючи, що саме він є другом Артура. Це її бісило, але нічого, ще не з таким справлялася і це пройде. Степан — людина тимчасова в її житті, а от гроші річ, яка їй потрібна постійно. Грати для неї не проблема, вона все життя цим тільки й займалася. І взагалі їй байдуже, що там про неї думає Степан, Артур хоч і близький з ним, проте наче як залишає остаточне власне рішення за собою. 

Зупинила автівку. В сумці знайшла ключ від Артурового дому. Так, вона могла вже хоч сьогодні винести звідси всі його статки, проте напевно чекала на більший “джекпот”, її терпіння не раз себе виправдовувало, і цього разу теж ще занадто рано все закінчувати. Та й, що кривити душею, не відомо, якою буде наступна буде її жертва, а тут хоч компанія пристойна. 

Артур хоч і жив у квартирі, проте вона була доволі простою, світлою та великою. Їй подобалося тут. Наче кожна річ тут ввібрала в себе привітність її господаря. 

— Значить тобі треба штанішки, коханий, — всміхнулася сама до себе Віра, відкриваючи перед собою його гардероб. Вибрала темно-коричневі карго. Сама не знаючи чому, вдихнула аромат тканини. Пахло приємно, мабуть, якийсь особливий кондиціонер для одягу. А може це вперше в житті так пахла її особлива людина. Дурня, розізлилася на себе Віра, з гуркотом зачиняючи двері гардеробної. 

Повернулася за кермо. А може й справді ну його? І прямо сьогодні звалити на цій автівці світ за очі. Кудись якомога далі від всіх, і навіть Клавдії. Прикрила очі. Ні!

Рушила. 

До помешкання “друга” дісталася доволі швидко. Застала сплячого хлопця з малою дитиною на руках. А біля них ще й кішка клубочком скрутилася. Мило, аж вилиці зводить, — подумала підходячи ближче. 

— П-с-с, — турнула вона Артура легко вбік. Той швидко розплющив очі й Ален теж, — Я бачу тобі не шани потрібні, а тепла ковдрочка, — всміхалася до нього Віра найтеплішою посмішкою, наче й справді хотіла зігріти. 

Артур сонно кілька разів кліпнув і розтер обличчя вільною рукою. 

— Мабуть, Алену треба їсти знову йти робити, — пробурмотів сонно.

— Степан вирішив з тебе ще й няньку зробити, — хіхікнула Віра.

— Ой, маленька, і не кажи, як поїхали в ресторан, так і зникли кудись. Може вони вже там поселилися, як гадаєш? — всміхався і він до неї, таким чином показуючи що дуже радий її бачити. 

Віра задоволено прикусила нижню губу, схоже такий жест, дуже подобався її новому хлопцю, і вона напевно, про це здогадувалася. 

Ален сонно крутив голівкою шукаючи їжу на чоловічих грудях. 

— Ну може нянькою я і стану, проте матір'ю ніяк не вийде, — посміхнувся він до неї, — Тому я йду зроблю йому суміш, ти…ти зможеш побути з ним? — питав несміливо простягаючи Вірі малого.