10. Справитися з чужим сином)

Артур хотів обуритися, але зрозумів — марно! Ален притих в нього на руках і пильно щось розглядав, наче як на його носі. 

— Так малий, твій тато не залишив нам варіантів. Мусиш бути зі мною трохи. Для початку пропоную вдягти підгузок, щоб бува, часом ти і мене не обдзюрив. Такс…підгузки бачу, — говорив Артур обережно кладучи дитину на пеленальний столик, — Тільки не плакати, Алене, добре? — всміхнувся йому Артур, — Це вимушені міри, мусимо вдягнути тебе. Так…а як воно одягається? — крутив в руках чоловік підгузок намагаючись зрозуміти взагалі з чого почати, — Степане, а ти знаєш як одягати цю штуку? — гукнув він товариша, але у відповідь тиша.

— Ну логічно, що …що логічно? — почав сміятися сам з себе, — Ну що голова динозавра має бути спереду, хвіст ззаду. Так пробуємо, — говорив сам до себе обережно припідіймаючи дитину, щоб одягнути, — Так, а як закріпити? — скрутив він губи трубочкою, — А ось є липучки, все бачу! Ну от, все в нас наче як вийшло, дружбанчику. А ну дай п'ять дядьку, — говорив обережно приставляючи свою долоньку до долоньки Алена. Маленькі ручки схопили його палець. Всередині в чоловіка все стискалося. Він давно мріяв про власну дитину, але тепер з появою в його житті Віри…можливо ця мрія здійсниться. 

Ален знову почав плакати, тож Артур обережно взяв його на руки. Маленька головка хаотично крутилася шукаючи материнські груди.

— Степане, а може малий їсти хоче? — крикнув друга Артур, але знову тиша, — Та схоже, що хоче…от тільки немає в мене того, що тобі потрібно, Алене. 

Артур пішов з малим до кухні. Положив дитину в невеликий манеж, а сам став шукати суміш. На щастя та була на видноті, ще й з доволі зрозумілою інструкцією, тож за кілька хвилин в пляшечці вже бовталася біла рідина. 

— Так, Алене, ходімо, — говорив Артур обережно беручи малюка і простягаючи йому суміш. Дитина швидко схопила пляшку і стала жадібно пити, — То ти все-таки голодний був, малюче, — всміхнувся Артур вмощуючись з малим на дивані. 

А Степан схоже не поспішав, бо його все не було і не було. Але Артура вже не лякала присутність малого, навпаки радувала і заспокоювала. 

— О, привіт, Артуре, — почув позаду себе чоловік голос Діни, — А де Степанчик? 

Озирнувся. У друга завжди була красива дружина, але зараз тільки повернувшись з салону вона дихала свіжістю та пахла чимось дуже приємним. 

— Я сам не знаю, десь у хаті, — нарешті відірвав від неї погляд Артур знову дивлячись на малого.

Діна мило усміхнулася йому і присіла поруч. Заглянула в обличчя сина, що мирно спав на чужих руках. Аромат чогось вкрай приємного все більше лоскотав нюх.

— Ти будеш колись чудовим батьком, знаєш? — говорила до нього жінка, і здається він вірив в її слова. Бо останнім часом мрія про власну дитину не полишала чоловіка.

— Я дуже сподіваюся на це, — напівшепочучи сказав їй чоловік.

— Ти можеш перекласти його вже в ліжечко, не хвилюйся, він спатиме.

Артур підвівся обережно несучи малого до ліжечка. Ален і справді продовжував мило спати. 

— А що це в вас за халепа була? — питала Діна оглядаючи брудну підлогу та диван.

— Ов, це …

— Ех, чоловіки, — зітхнула Діна піднімаючись, щоб прибрати.

— Ні я сам, — зупинив її Артур легким жестом руки, — Ти ж тільки з салону, — всміхнувся, — Ти краще йди Степана пошукай, бо він трохи злий був, а ти точно його заспокоїш своїм виглядом, — підморгнув їй.

Діна охоче встала прикусивши губи. Сумнівів, що вона кохає Степана не було. Її очі горіли, посмішка випромінювала тепло. 

Коли Артур вже закінчив прибирання, Діна зі Степаном якраз спустилися до нього. Але те, що Степан був одягнений в вихідний одяг дещо насторожило Артура. Невже знову Ален залишиться з ним? 

— Артуре, ми тут зібралися в ресторан, — почав говорити Степан, а Артур заклав рука на грудях, — І…ну ти побудь ще трохи з Аленом, добре? — сказав і не чекаючи відповіді потягнув Діну до виходу.

— Слухайте, — намагався зупинити їх Артур розводячи руками, — Але я не ваша нянька. У мене теж є справи, я теж хотів з'їздити в ресторан…

— Ну з'їздиш, коли ми приїдемо, — байдуже відповів Степан, відкриваючи двері. 

— Але…

— Якщо не встигнеш, замовиш доставку, — сказав наостанок Степан, ховаючись з дружиною за дверима.

— Супер! — розвів руками Артур, якому нічого не залишалося як впасти на диван. Але він одразу ж підскочив, згадавши, що місце де він сів, мокре, після чистки. Штани були мокрими, — Ще суперовіше. І що тепер? 

Ален мирно спав, ходити в мокрих штанях якось було некомфортно. Звісно можна пошукати щось у Степана, та Артур не став би копирсатися в чужій шафі, навіть якщо то його найкращий друг. Залишалося подзвонити до Віри. А це не така вже і погана ідея. 

— Привіт, маленька, ти не могла б мені привезти штани? — несміливо запитав Артур, коли Віра підняла слухавку.

— Ем, ну в принципі могла би…

— Просто я тут з малим Степановим і він цей…

— То тобі дитячі штани треба, чи як?

— Та ні, мої штани, — струсив головою чоловік.

— Нє, ну ти просто говориш якось так невиразно, я не можу зрозуміти що тобі потрібно! Мене дратує коли немає конкретики, — сказала та якась холодно і дещо відсторонено. Артур стало трохи неприємно від такої реакції, але вкотре нагадував собі, що колись так само поводився і він. 

— Просто привези мені мої штани, — важко зітхнув, — будь-які, – додав намагаючись вкласти в голос ніжність з якої починалася їхня розмова, — Я напишу куди, добре?

— Добре, — сказала Віра сухо, даючи відбій.

Артур ще раз важко зітхнув. Але глянувши на усміхнене обличчя своєї дівчини на заставці телефону повеселішав. Красива вона все-таки. Так, мабуть, у неї характер непростий, але й він не подарунок. Значно старший, кульгавий, та ще й з скверним характером…хто зна чи зможе вона полюбити такого як він? 

Ален все ще спав, Артур все ще думав. Думав про минуле, про тепер, про майбутнє. Він вже й відвик від того, що не самотній тепер. Він не самотній тепер!