9. Справитися з сином)

   Що ж день, якого так боявся Степан, таки настав. Дружина поставила його перед фактом — вона йде до салону, він залишається вдома з Аленом. Наразі, малий мирно спав, і ніщо не віщувало біди. Тому Степан лиш важко зітхнув і поцілувавши Діну зачинив за нею двері. 

— Малий, ось так і продовжуй, — всміхався сам до себе чоловік, спостерігаючи за тим, як мирно і спокійно спало немовля, — Я чув, що малі діти можуть спати по пів дня, тому дуже попрошу тебе сьогодні якнайдовше виспатися, так би мовити, не відмовляй собі в цьому задоволенні, — всміхався Степан до малюка, що мирно сопів. І тільки, чоловік планував вмостився на дивані, як почув вовтузіння в ліжечку. Це кішка, яку він жартома називав блохастиком, застрибнула до Алена. Степан роздратовано прицмокнув, заглянув до малого, той більше не спав. 

— От, не даремно я тебе недолюблюю! — гаркнув Степан, зганяючи кішку, — Ех, Ален, що ж ти так, — зітхнув Степан підводячись, — І що ми з тобою робитимемо? — спитав заглядаючи в дитяче обличчя і всміхаючись. Чоловік дивився на свого сина і намагався розгледіти якісь знайомі риси? І чому всі говорять, що малий схожий на нього? Степан ж скільки не вдивлявся взагалі, на разі, не міг зрозуміти на кого схожий Ален. На дитину новонароджену він схожий, ось на кого!

— Малий, я сподіваюся, що вродою і вдачею ти підеш в маму, бо мої психи тобі ні до чого, — говорив чоловік з дитиною, що дивилася на свого батька зацікавленим поглядом, але дуже швидко малий почав скиглити, — О, ні., ні, — запанікував чоловік, — прикладаючи палець до власних губ, — Тільки не це, матінко рідна, і що я маю робити? Гг? — питав вглядаючись в сина, що вже почав дужче плакати, — Ех, судячи з того, що не йдеш, ти Ален на компроміси, характер в тебе все ж таки мій, — говорив Степан витягуючи малого з ліжечка і беручи на руки.  

— Так, як там нас вчила наша мамочка, притримувати голову, і все буде добре, правда? — говорив чоловік з сином, обережно притискаючи його до себе, — Ну ось, Степане все добре, все виходить, — говорив вже сам до себе. Але малюк і не думав заспокоюватися, плакав лиш сильніше. 

— Та матінко рідна, що я маю робити? — говорив сам з собою Степан колишучи малого на руках, — Що ж тобі ніяк не спиться? — питав з відчаєм в голосі чоловік, — А ти згинь! — крикнув він до кішки, що вмостилася на підлозі й спостерігала за намаганнями чоловіка дати раду з дитиною. 

Минуло п'ять хвилин, потім десять, але Ален все плакав. Степан обережно поклав малого в ліжечко і сказав:

— Зараз сину, — говорив шукаючи мобільний, — Зараз буде рятівний дзвінок до друга, всміхався сам до себе, — Дядько Артур нам допоможе, – говорив набираючи номер і підморгуючи малому.

— Алло…алло, — дратувався Степан, коли Артур підніс слухавку, а друг не відповідав.

— Степане, щось термінове? — почув він напівшепіт у слухавці.

— ну… мені треба допомогти з малим, — почав говорити Степан чухаючи потилицю, а Ален вже заливався плачем.

— Тоді бувай, я зараз …ну ..трохи зайнятий, — почув Степан у слухавці, після чого друг взагалі дав відбій.

— Та що за?? — роздратувався Степан вкидаючи телефон на ліжко, — Зайнятий він, — перекривив обличчя чоловік, — Цікаво, чим то він таким зайнятий?? - дратувався чоловік бомкаючи собі під носа, від чого Ален навіть трохи притих. Степан глянув на сина і сказав:

— Не зважай малий, я попереджав, що в тебе тато трохи того…ну з психами, — пояснював Степан, а малюк знову заходився у плачі, — Але й ти в мене бачу не менший нервус, — бовкнув, — Але ми з тобою так просто не здамося, Алене, правда? Повторний дзвінок!,  — сказав підхоплюючи з дивану телефон і ще раз набираючи номер Артура. 

— Степане, я ж казав, я зараз не сам…

— І я теж не сам! — гаркнув йому чоловік в трубку, — А з малою дитиною, що важливіше будь-чого, тому давай, відірвися від своєї дівчини хоч на кілька годин і чеши до мене, бо мені вже дах зриває. Малий плаче, кицька виє, а я зараз гарчати почну…

— А Діна де?

— Пішла наводити красу. Не знаю нащо їй то, вона і так в мене красуня?! — говорив Степан поглядом пропалюючи кішку, що ніяк не вступалася з очей.

— А її батьки?

— Її мама разом з нею, а Олексій Несторович ще більший незграба в цих питаннях ніж я.

— А я чим тобі допоможу? Я теж з дітьми справи не мав ніколи, — відпирався Артур як міг.

— Ти принаймні про них мрієш, любиш…— вже й не знав чим оперувати Степан.

— А ти їх маєш, — відрізав друг.

— Артуре, я прошу тебе….ради Діни, послухай мене. Бо я чесно…я не знаю, що мені з ним робити, — говорив він таким голосом наче настав кінець світу.

— Та, люди добрі, Степане, ти ж батько! — дратувався Артур, але потім додав трохи м'якше, — Гаразд, зараз буду. 

— Чув, малий? — говорив Степан знову беручи малого на руки, — Підмога вже в дорозі, — сміявся до малого і з себе самого одночасно. Обережно цілував малюка наспівуючи щось, але здавалося, що дитина ще більше заходилася у плачі. А Степан продовжував ходити з малим на руках по кімнаті туди сюди, поки ледь не перечепився через кішку. 

— Йди з очей моїх!! — гаркнув чоловік сильніше притискаючи до себе сина, а блохастика відганяючи ногою, — Бо інакше, я за себе не ручаюся, вижену тебе геть з хати! Всі як показилися сьогодні, — продовжував говорити сам до себе, — В одного Артура солодке життя почалося, щоб його. Де він так довго?

Ален ніяк не заспокоюювся, Степан все більше дратувався. Не на сина звісно, на себе самого, всю цю атмосферу…і звісно Артура. 

— В мене зараз, голова трісне, синочку, може ти би трохи скрутив своїх децибелів? — питав він Алена кривлячись. Але невдовзі він почув інший, дуже підозрілий тріск в підгузку малого, — О, а ось це дуже не добре, Алене. Вкрай не добре. Ти…ти не спіши з цим, гаразд? Почекаємо дядька Артура, бо…, — говорив Степан знову чуючи характерні звуки. Чоловік стис губи та заплющив очі, — Дихай, дихай…малий всього лиш наклав у підгузок. Ти справишся, ти зможеш, – говорив сам до себе, але чітко розумів, що ні…нічого він не зможе, — Артуре, та де ж ти так довго? — питав безнадійно опускаючи голову, після чого помітив, що і в лотку кішки з'явилася підозріла купка, — Та ви що змовились всі сьогодні?? – дратувався і сміявся водночас, — Ні, твоє лайно, блохастику, я точно не прибиратиму! — гаркнув, обережно кладучи сина на ліжко. Потім закривши носа виніс лоток кішки на веранду, ‐ І ти теж, йди провітрися! — виніс він за шкірку кішку на подвір'я, — За що мені то все? За що?