8. Я - це ти.

Артур мовчки вів автівку. Час від часу він поглядав на Віру, яка теж мовчки дивилася кудись у вікно. Вона дійсно була гарною і чому він одразу це не помітив? Зараз ще більше хвилювався, бо хотів поговорити з нею відкрито. Розказати про минулі гріхи…відкритися. 

— Маленька, ти як? – витяг її його голос звідкись. Про що вона думала він не знав, він взагалі її не знав. 

— Я добре, просто хочу додому…втомилася, — відповідала якось байдуже, навіть з нотками роздратування. Не схоже на втому, але на що це схоже Артур визначити не міг. 

— Вже майже доїхали, — говорив стискаючи кермо. Його томила їхня невідомість один про одного, але найбільше томило його минуле. Не знав з чого почати, як розповісти свою правду. Боявся, що вона засудить. Що нічого не вийде, тільки розпочавшись. 

— Чудово, — стримано відповіла Віра скупо до нього всміхаючись. 

— Ти була сьогодні дуже гарною …ну ти взагалі красива…просто…я аж розгубився якщо чесно.

Віра подивилася на нього якось загадково. Бо насправді чула вона таке доволі часто. Про те, що гарна..і взагалі. Нічого нового цей чоловік їй не сказав. 

— Дякую, мені приємно це чути, – простягнула вона йому руку, щоб вийти з автівки. Бачила як Артур зачаровано задивився на її стрункі ноги, як оцінював фігуру, було зрозуміло — цей чоловік нею милується. Це додавало їй впевненості й підіймало настрій. Крок…другий…третій. Вона впевнено крокує до його дому, все ще відчуваючи його погляд на собі. 

А Артур і справді був зачарований. Відчував дедалі більше хвилювання, але намагався триматися впевнено та зрештою почав розмову.

— Маленька, я маю тобі дещо розказати про себе. Ти хочеш знати про моє минуле? – несміливо питав, але відповідь ще більше вибила його з рівноваги.

— Ні, – швидко відповіла Віра, знімаючи підбори, – Я не хочу нічого знати, Артуре, — відповіла спокійним голосом. Не тому, що їй було байдуже, просто вона і так багато чого знала про Артура. Знала про батьків, про Віку і це зачіпало її дуже сильно. Не тому, що це її лякало, її лякала сильна схожість їхніх історій. Її лякала те, що вона бачила в його очах. Бо в його очах вона бачила себе…власні страхи, власні втрати. І вона боялася ще більше зближуватися. 

А може їй і справді було нецікаво все це і вона просто хотіла спокою. Їй набридло слухати історії всіх тих чоловіків, що плакалися словами про те, як їм важко. Як дружина віддалилися від них перемкнувшись на дітей, як їм самотньо…і як їм хочеться підтримки. Слухати все це було нестерпно. І хоч Артур і справді був ніби іншим, але наразі вона хотіла мовчати. 

Артур мовчки підтис губи. Спочатку злякався, що Вірі байдуже на це, а від так і на нього самого. Але потім в глибині душі видихнув, бо він справді не хотів пригадувати минулого. Мабуть, Віра права, нехай все що було до…буде десь там, поза ними. 

— Це означає що і про себе ти не готова говорити? — врешті запитав, спостерігаючи за тим як вона втомлено шубовснула на ліжко. Її волосся розсипалося про чистих простинях, додаючи їй ще більшої чарівності.

— Не муч мене допитами, милий, будь ласка…не сьогодні, — важко зітхнула все ще не розплющуючи очей. А коли розплющила побачила над своїм обличчям лице Артура. 

— Я лиш хочу знати хто ти, — сказав він дивлячись їй в очі. В тих очах було тепло і слова його звучали ніжно.

— Я це ти, – несподівано відповіла Віра, — Наразі я Віра, дівчина Артура Мищенка і щаслива нею бути. 

Він усміхнувся кутиком губ. Обережно торкнувся її обличчя. Наче боявся її злякати, але йому хотілося її торкнутися. Хотілося знову відчувати чиєсь тепло, чиюсь симпатію, чиєсь серцебиття поряд. Ні не просто чиєсь, а її. Його все більше тягнуло до неї. Він не був боягузом, але поруч з Вірою чомусь завжди боявся зробити щось не те. Підсунувся ще ближче і зрештою наважився поцілувати губи. Віра здається була захопленою зненацька і не чекала такого. Різко розірвала їхні губи й відсторонилася. 

Артур налякано відсунувся. 

— Вір, я…

— Ніколи так більше не роби! — випалила Віра піднімаючись з ліжка. 

— Як, маленька? Вибач…я не думав, що це тобі неприємно, — говорив Артур розгублено. Це його засмутило і він здається чекав якихось пояснень. Чи може він неприємний Вірі? Страх і сумніви  тріпотіли всередині. Здається Віра помітила це і присівши поруч, взяла його долоню. 

— Ні, це ти мене пробач, я була захоплена зненацька, — хихикнула. Намагалася викрутитися з ситуації. Їй не хотілося ображати цього чоловіка, але вона не любила цілуватися з кимось. Це було занадто інтимно…занадто близько…занадто лізло в душу. Так якісь легкі поцілунки з її ініціативи, вона могла винести, але щось більше…викликало в ній огиду. Та цього разу вона злякалася не несподіваного поцілунку, а реакції власного тіла після нього. На вустах досі був пекучий жар..і він був приємним, навіть бажаним. Таке було вперше…— Я не люблю цього, просто вибач…мені потрібен час, — щось недолуго пояснювала. Але було видно Артуру було неприємно, але намагався не подавати вигляду, — Справа дійсно не в тобі, – піднесла Віра його долоню до своїх вуст. Поцілувала пальці. Чомусь їй було не однаково, що про неї думає Артур. До цього було просто плювати! Але з ним вона не боялася бути собою…не боялася себе. 

— Зрозумів, — важко зітхнув Артур. Впевненість втрачалася, але не симпатія до Віри. Зараз вона здавалася такою легкою, але закритою від нього. Наче як скованою. 

— Я поцілую тебе сама, коли буду готовою, гаразд? 

Невпевнено кивнув. Може дійсно не варто спішити? Все якось дуже неоднозначно. Артур звик бути лідером у стосунках, але зараз готовий поступитися і чекати. 

— Я хоч подобаюся тобі? — питав, бо це дійсно його хвилювало. Це було важливим…дуже важливим для нього. 

Віра дивилася впевнено кілька секунд йому в очі. Секунда…дві…п'ять. В її погляді він не міг прочитати нічого. Це збивало його з пантелику, але й водночас ще більше чарувало. 

— Подобаєшся, — зрештою відповіла, розірвавши зоровий контакт.