7. Хто вона?

Олексій Несторович наполіг на тому, щоб влаштувати гостину на честь народження його першого внука. Степан не любив таких заходів, але перечити тестю він би не став. Тож доводилося всміхатися крізь зуби на всі пропозиції дорого батька. 

— Степане, де твоє лице, посмішка…ну, — говорив батько Діни, — Ми ж не похорони організовуємо! Я вже починаю думати, що мій зять мене недолюблює, — говорив змірюючи чоловіка суворим поглядом.

— Ні, ви що! Я вас люблю і поважаю, ви що, пане. Завжди сприймаю як рідного батька, — говорив Степан щиро, але видно що з напрягом. 

— Ну от і добре. Тоді натягни посмішку замість цього вискалу і не псуй мені настрою. Моя донечка, мій едельвейс, має бачити твої щирі емоції, розумієш? — запитував Олексій Несторович, — А не ось ці льодовики, що на твоєму обличчі. Все війна закінчилася почалося спокійне щасливе сімейне життя.

Його тесть був людиною суворою, але справедливою. До того ж теж військовим на пенсії, тому цим двом з титанічним характером було важко уживатися у купі. Степан завжди мужньо тримав оборону, але сьогодні витримка просто тріщала по швах. Все ще виглядав Артура, який, як завжди запізнювався. Останнім часом його друг постійно запізнювався! 

— І, Степане, — окликнув його Олексій Несторович, пальцем прикликаючи назад до себе. Той не охоче повернувся, — І обстрижи ці патли нарешті, — сказав суворо хапаючи його за локон волосся, — Ти що якийсь пацан двадцятирічний? Тобі таке не пасує, — сказав і надягши маску привітності пішов до гостей. 

Степан важко видихнув. “Спокійно! Спокійно, спокійне, Степане. Це всього лиш твій батько!” — говорив сам до себе в голові, інерційно хапаючи келих зі столу.

— Ев, — зупинив його хтось забираючи келих з руки, — Ти ж не п'єш, — почув він голос Артура, що нарешті явився. 

— Тільки що мій батько мене змусив це зробити, — повільно говорив Степан тикаючи кудись пальцем в такт словам друга.

— А я думаю, друже, що тобі це не потрібно, — стояв на своєму Артур таки повертаючи келих на місце. 

Степан мовчки запустив пальці в волосся. Він часто так робив коли дратувався. Ці двоє пообіцяли собі не вживати алкоголь, адже їхні батьки були в глибоких залежностях і вони бачили до чого таке призводить. Батько Степана був алкозалежним. Саме ця залежність зробила з його тата тирана і монстра і залишила відбиток на обличчі у вигляді глибокого рубця. А мати ж Артура була наркозалежною, від чого померла в юному віці.  

— Він сказав мені, щоб я обстриг свої патли, — випалив Степан.

— Що? — ледь стримався Артур, щоб не засміятися.

— Угу, так і сказав, мовляв, це не солідно для мого віку, ‐ говорив демонструючи перед Артуром пасмо волосся.

— Ну чому ж, мені здається тобі навпаки личить, — старався говорити Артур серйозно, але це давалося дедалі важче. 

— Фуф, друже, це все тихе сімейне життя занадто складне для мене, як виявилося, — важко зітхнув Степан потираючи перенісся і прикриваючи очі, — А де Віра? Я думав ви разом прийдете.

— Обіцяла прийти, — знизав плечима Артур, — А ось до речі і вона, — сказав киваючи головою у її напрямку. 

В залі з'явилася ефектна жінка в чорній сукні. Її хода була впевненою, постава прямою. Вона привертала увагу присутніх власною елегантністю і всі заворожено дивилися кому ж ця дівчина складе компанію. А направлялася вона до непримітного кульгавого чоловіка, на ім'я Артур.

— Нічого собі, — зігнув губи Степан, — Ти ж казав Віра проста і непримітна дівчина, — говорив він спостерігаючи за тим, як тепер вже рука друга тягнеться по келих, — Я розумію, друже, що тобі хочеться випити, але краще не треба, — поплескав його по плечах Степан, — Краще йди он зустрінь її. Гей, ти що там зависнув? — помахав йому перед очима той. 

Артур і справді на мить підвиснув. Не те щоб він розчарувався в тому, що його дівчина далеко не простачка, просто зрозумів, що в ній таки криються якісь таємниці. Захват з чимось шкребучим таки засів у душі. Нарешті, струсивши головою, підійшов до неї простягаючи руку.

— Ого, я …я навіть не знаю, що сказати, — почав говорити Артур Вірі ледь не загикуючись, — Ти просто неперевершена.

— Дякую, любчику, — стримано відповіла Віра, підставляючи йому щоку для поцілунку, — Для тебе старалася, — говорила впиваючись очима у Степана, що не спускав з неї очей, — А це, мабуть, і є твій названий “брат”? — питала вказуючи рукою на чоловіка.

— Маєш рацію, — посміхнувся Артур цілуючи її, — Ходімо познайомлю вас. 

Дивлячись на цих двох, що наближалися один до одного, Віру і Степана, було помітно, що між ними уже точився якийсь двобій поглядами. Це нагадувало кохання, що виникає з першого погляду, от тільки в випадку цих двох це була неприязнь. 

— Степане, рада бачити, — мило усміхнулася йому Віра простягаючи руку, — Я Віра. 

Схоже дівчина обрала тактику прихованої неприязності, яку помічав лише Степан в її очах. Нечесна гра значить? Гаразд, і він так само демонструватиме ввічливість. 

— Я одразу зрозумів хто ви, — почав говорити Степан приймаючи її руку, і наче вкладаючи в свої слова, якийсь особливий сенс, той який розуміла лише вона, — По захопленому погляді свого друга, — додав привітно посміхаючись.

— Мені здається, ми зрозуміли хто є хто з першого погляду, — відповіла Віра стійко тримаючи удар, — Сподіваюся викликати таке захоплення у вашого друга постійно, — додала посміхаючись дуже приязно.

Степан лиш вишкірився у відповідь, але побачивши в полі зору свою квіточку дружину почав посміхатися щиро. Потім зустрівся очима ще й Олексієм Несторовичем і посмішка знову вимушено перейшла в вискал. 

— Вибач, друже, маю йти до дружини з сином, — сказав Степан до Артура, — Радий був познайомитися, Віро, – додав наостанок. Віра ж проводжала його холодним, але чіпким поглядом, тримаючи руку Артура. Лиш тепер той помітив що в неї не молочний манікюр, а червоний. 

— Це що? – спитав в неї Артур підносячи її руку до її ж очей. В душі неприємно відгукнулося. Ніхто не змінює манікюр за тиждень часу, хіба на то є якісь причини…