6. Вирватися)

    Чи міг Артур знову дозволити собі відчувати себе щасливим? Чомусь навіть думка про це вводила його у гнітючий стан, а провина за минуле давила. Все ще не відпускала. Та зараз посмішка сама пробивалася назовні. Серце хотіло знову відчувати тепло, турботу та потрібність. 

— Нарешті, Артуре, — почув він в телефоні голос Степана від чого ще більше почав всміхатися, — Я вже думав, а чи не помер ти, бува, де пропадав?

— Не помер, — радісно відповів Артур, — Навпаки лиш жити починаю.

— Ну і хто вона? — запитав Степан, розуміючи, що швидше за все Діна мала рацію й Артур когось зустрів, — Витягни мене з цього пологового хоч на кілька годин, бо інакше я помру тут, — ледь не благальним голосом попросив Артуровий друг. 

— Ну то давай, під'їду заберу тебе, якщо Діна не проти, — почув Степан у відповідь озираючись на дружину з сином. Вона була в оточенні найближчих до неї людей. Виглядала щасливою, — Думаю не проти, тут її батьки приїхали й брат, — прошепотів у слухавку, — Якраз чудова нагода вирватися.

— Ну добре тоді чекай, хвилин десять п'ятнадцять і я буду.

Десять, п'ятнадцять хвилин розтягнулися на цілу годину, а для Степана то взагалі відчувалося вічністю. 

— Ну що сину, — відчув на собі Степан міцну руку Діниного батька, — Нарешті дочекався я від вас внука. До речі назвати Аленом то твоя ідея була? — питав суворо зиркаючи на зятя.

— Ні, пане, ні. Ви що? Боже збав,— аж зблід Степан, — Просто я не міг Діночці відмовити, і так останнім часом її засмучував, — почав виправдовуватися Степан, в думках призиваючи Артура якнайшвидше приїхати.

— Ну знаєш, сину, — говорив йому Олексій Несторович, сильніше тиснучи на плече — В деяких питаннях варто тримати чоловічу позицію до кінця, — прошепотів він зятю на вухо, — Бо жінки вони такі….ну знаєш, не стабільні. Сьогодні їм одне подобається, завтра інше, а моєму внуку все життя з цим ім'ям жити, — поплескав по плечах Степана батько.

— Тату, що це ти там мого чоловіка штурмуєш? — почув Степан рятівний голос дружини, — Йди краще внука свого ще трохи потримай.

— Донечко, дорогенька, — одразу перемінився в обличчі Олексій Несторович, — Ти моя квіточка, який же в мене внучок гарний вийшов. 

Степан лиш закотив очі. Ось так от! Діна придумала, Артур підтримав, а ти Степане, розгрібай! Знервовано дістав телефон і настрочив смс Артуру.

“Якщо ти не приїдеш за мною за 3 хвилини, я тебе заганяю так і знай!” — тицьнув відправити.

“Я вже тут. Зганяйся вниз!” — прийшла відповідь, а Степан як пришпарений зірвався з місця. 

— Діночка, люба, я на трошки до Артура, — сказав він цілуючи її, а потім малого. А очі її родичів невдоволено майже розпинали його очима. 

— Тату, не дивиться так на нього, — розсміялася Діна, — Він тут зі мною цілодобово сидить, хай йде, – сказала хапаючи чоловікове обличчя для поцілунку. 

— Друзі це на другому місці має бути, найперше — сім’я, — почув вже у спину кинуту фразу Олексія Несторовича. Але він вже не спинявся, а зі всіх ніг мчав сходами вниз. Лиш коли вийшов на двір видихнув. Ні, це все не для нього. Він звик до іншого життя. Але все ж погоджувався з Олексієм Несторовичем - Діна в нього завжди буде на першому місці! 

— Де ти так довго? — буркнув на Артура Степан сідаючи в автівку. 

— Та я бачу, що ти живий живісінький, — розреготався Артур, — Не схоже, що ти вмираєш.

— Кажу тобі, — закотив очі друг, — Я був майже присмерті! Один суворий погляд батька чого коштував. Їдьмо вже.

Артур дивився на Степана і не міг стримати смішок. Його друг взагалі був запальною людиною, нестримною. Але зараз чоловік щиро не розумів, чому Степан так дратується.

— Ти чого взагалі либу безперестанно давиш? — буркнув до нього Степан, а Артур вже просто розреготався на що той лиш прицмокнув і розвів руками, — Бачу тобі дуже весело. 

— Тобі дуже личить бути нарешті батьком, — почав говорити Артур відреготавшись. 

— Та наразі, я не дуже справляюся, друже. Зараз навколо малого крутиться ціла орда то трохи легше. Проте уявлення не маю, що робитиму якщо залишуся з Аленом сам на сам. Ти, — шторнув він його в плече, — Будеш першою людиною кому я подзвоню. І до речі ти так і не відповів на запитання, хто вона? 

— Віра. 

— Віра вона ну…реальна. Чи ти маєш на увазі образну віру у своє щасливе майбутнє. Точніше треба, точніше друже…

— Степане, Віра це цілком реальна дівчина. Моя дівчина, — говорив Артур закусуючи губи.

— Ого, — аж присвиснув Степан, — Напевно то якась ефектна жінка раз вона так швидко зачепила тебе, — роздумував вголос чоловік.

— Ну вона наче проста дівчина, але ти правий саме цим вона мене і зачепила.

— Ти що закохався? Так швидко??

— Ну не тобі говорити про так швидко, ага, — пирхнув Артур, — Ти Діну з першого погляду покохав.

 — Ну то інше…то Діна.

— Ну та звісно інше, — закотив очі Артур, — Але ти маєш рацію, про кохання ще рано говорити. Але мені дуже подобається моя дівчина Віра, — говорив Артур знову облизуючи губи при згадці своєї подруги.

— І скільки ж їй? — запитав Степан, а Артур на мить розгубився. Хто його знає скільки Вірі, якось навіть не думав про це її питати, — Ну вона хоч повнолітня? — допитувався Степан все ще чекаючи відповіді.

— Та не знаю я скільки їй, як ти собі це уявляєш, що я маю що на першому ж побаченні питати в дівчини скільки їй років? — обурився Артур.

— Саме так, — похитав головою Степан, — Саме це я і запитав в Діни на нашому першому побаченні, уявляєш? — говорив Степан таким голосом, наче приміряв на себе роль Олексія Несторовича, а Артур був його сином-паїнькою, що вічно любив кудись вляпатися. 

— Я думаю їй…не більше тридцяти, — відповів прикушуючи губи Артур.

— Не більше тридцяти то може бути й двадцять і двадцять п'ять і п'ятнадцять, відчуваєш різницю, ні? 

— Степане, мені здається ти увійшов в роль татуся занадто сильно, — розреготався Артур, — Остинь трохи, добре? 

Степан покосився на Артура злісним поглядом, але все ж розумів, друг має рацію. Щось його останнім часом занадто несе. Чоловік не звик до тихого рутинного життя. Відколи закінчилася війна, почувався наче як не у своїй тарілці. Хоча здавалося б поруч дружина, тепер син, ну що ще треба?