5. Моя ціль гроші, а не кохання

   Крок, перший…другий…третій. По бруківці чути тихі кроки непримітної дівчини. Її силует мало притягує незнайомих людей. Вона звична. Проста. Буденна. Дівчина, що не привертає чоловіків поглядом. Але ось плавний рух руки стягує з волосся шпильки, що формували тугий хвіст. За лічені секунди на плечі посипалися локони. Волосся не було довгим, але все в його вигляді видавало доглянуту жінку. Тепер вона виглядала дещо краще. А коли з обличчя було знято темні окуляри, а вії на ходу підведено тушшю, очі одразу заграли виразністю. Тепер в ній читалася симпатична дівчина. Кроки ставали дедалі впевненішими. Кілька легких рухів перед люстерком і ось губи стали налиті червоним. Тепер про таких як вона кажуть — ефектні. Чи була вона тепер такою? Однозначно! Це читалося в її погляді та впевненій ході. Ось випадковий перехожий озирається їй у слід, на що вона йому відповідає:

— Обережно, шию не зверніть, — хихикає тому у слід, а той нарешті відвертається. А ефектна красуня дістає телефон і робить дзвінок.

— Ти мала слушність, Клавдіє. Він любить простачок, — хмикнула Віра, коли їй відповіли.

— Ну, а я що тобі казала! — почула дівчина в телефоні, — Не всі багачі люблять розмальованих барбі, цей телепень однозначно цікавий екземпляр.

— Цього разу ти хоча б мені по молодше обрала, — видихнула Віра, — І навіть симпатичний, мушу визнати. Трохи кульгає, але нічого, якось впораюся. Мені, чомусь, навіть це подобається, — сказала задумливо.

— То скажи мені, клюнув він на тебе чи ні? 

— А як ти думаєш, Клавдіє? — загадково всміхалася Віра. 

— Думаю ти йому сподобалося, судячи з його то вподобань.

— Я тобі більше скажу, він навіть запропонував мені стати його дівчиною, — зухвало говорила, на ходу підморгуючи якомусь чоловіку.

— Що отак відразу? — почула Віра здивований голос Клавдії у телефоні.

— Ага, отак відразу, — відповіла розглядаючи манікюр, що їй тільки що зробили у салоні. 

— Рідкісний телепень, цей Артур. Думаю ти обереш його як липу швидше за всіх, — сміялася жінка. 

— Побачимо чи встановлю я на ньому новий рекорд, — всміхнулася сама до себе Віра, – Поки найшвидший термін це вісім місяців.

— Ти в мене розумна дівчинка, тому якщо не хочеш провести з цим кульгавим кілька років, то діятимеш швидко. Він і так вже пів свого статку розтринькав, то на благодійність то на армію, гляди й тебе обдарує як свою кохану. 

— Перший подарунок вже є.

— Справді? — розсміялася Клавдія.

— Мені довелося впихати в себе равіолі, які я терпіти не можу, та ще й прикриватися наче б я думаю, що то вареники, — і собі сміялася Віра, — А ще він звозив мене на манікюр, вибрав молочний. Ну, бодай не зі стразами, — знову сміялася Віра, — і на тому дякую. Але все ж подзвони Каті й запиши мене на сьогодні. Мало того, що я місяць ходила зі старим манікюром, так тепер ще й доведеться місяць ходити в блідому молочному. Ні, я не витримаю. Сьогодні ж перероблю на червоний. 

— Подзвоню, але я чекала від тебе більшого!

— І чого ж саме? — обурилася дівчина, пирхаючи, — Золотої каблучки з перлиною в перший же день? — запитала з сарказмом, — Клавдіє, не перегинай, гаразд? 

— А ти не перегинай із самовпевненістю, люба моя! Тобі скоро стукне тридцять, і що тоді? Як на життя зароблятимеш? Не молодієш ти, дівчинко. Тому, не затримуйся довго на цьому екземплярі. І навіть не здумай до нього плекати якісь почуття! — чула сичання Віра в телефоні, від чого невдоволено прицмокнула, — Я звісно не говорю тобі про такі крайнощі як кохання, бо ти розумна і сподіваюся в таке не втрапиш, але я знаю, що в тобі є слабинки, і ти все ще здатна співчувати. У твоїй справі такі речі неприпустимі, дівчинко моя. Ти маєш бути холодною зі своїм серцем і максимально теплою з Артуром. Ти почула мене? 

— Почула! — стримано, але холодно відповіла Віра даючи відбій. Чомусь перехотілося посміхатися. Бо щось чи в словах Клавдії, чи в її новому “хлопці” чи правильніше сказати “чоловікові” її таки чіпляло. Але що то було? Яка жалість до нього, чи навіть симпатія? Ні, не може бути! Струсила головою від чого локони як пружини заплигали по плечах. Почуття їй точно ні до чого. Їй потрібні лиш гроші і не більше того. Їй не потрібен ні чоловік насправді, а кохання так тим паче. Риса, яка зробить її вразливою і слабкою. А такою вона бути не збирається. 

За кілька годин Віра вже сиділа у манікюрному кабінеті. Майстриня Катя знімала покриття, а Віра намагалася зняти з себе нав'язливі думки про новий об'єкт її “роботи”.

— Гарне покриття і нове зовсім, навіщо переробляєш? Тим паче я так думаю воно тобі безкоштовно дісталося, – витягла її з думок Катя.

— Занадто просто для мене, — коротко відказала Віра, — Я не люблю простачок і простаків також, — весело підморгнула вона майстрині.

— Розумію тебе, не боїшся, що тебе колись засадять?

Віра здивовано хмикнула і вигнула губи:

— Засадять? За що цікаво? Я не роблю нічого протизаконного, — говорила спокійно спостерігаючи за тим як з нігтів зникає пастельний колір, — Всі мої статки це подарунки. Це плата за любов, за увагу, повагу, яку я давала для них.

— І справді, — розсміялася Каті, — Але все ж, невже ти не хотіла колись закохатися? Це ж…

— Не будем про це, — різко перебила її Віра, — Кохання мені ні до чого.

— Тобі видніше, звісно…але всі мріють про кохання.

— Я не всі, Катю.

— Ну хоча б скажи хто він? — загадково всміхнувся Катя підморгуючи Вірі, — Ну хоча б скільки йому років? — не відставала.

— Його звуть Артур,— спокійним голосом відповідала Віра, спостерігаючи за тим, як з її нігтів зникає пастельний молочний колір, — Йому трохи більше сорока, і він…— витримала паузу дівчина, прикушуючи губи, — Доволі навіть симпатичний, — додала теж підморгуючи Каті, від чого вони обоє розсміялися. 

— Умм…, — примружила очі Катя, —  то може коли він литиме за тобою сльози і ти розіб'єш його серце, то я його собі заберу, — сміялася.

— Ну якщо тобі щось після мене залишиться, — розреготалася Віра, — Але не раджу тобі кидатися на чужі об'їдки, — сказала жартома, але прозвучало так наче вона вважала свого нового “хлопця”, не об'їдками, а чимось дуже вишуканим і ексклюзивним. Чимось таким, що так просто не викидають після використання.