4. Ось наша дитина тепер

Степан не розуміючи глипав на телефон. Що значить знайшов собі компанію? Вчора не підтримав щодо імені дитини, сьогодні не підтримав в бажанні піти на каву, хоча обіцяв, що за зради?? 

Та все ж, в глибині душі, чоловік таки сподівався, що Артур знайшов собі якусь милу дівицю і пішов на каву з нею, а не з ним. Паразит, не інакше! Навіть нічого не пояснив! Ну, гад! А йому тепер томитися від незнання та здогадок. Тож, Степану нічого не залишалося як повернутися до дружини.

— О, а ти чого так рано повернуся, Степанчку? — здивувалася Діна, що якраз годувала малого, — Казав йдеш з Артуром, я думала ти надовго пропадеш.

— Та я теж так думав, — буркнув, — Артур сказав, що знайшов собі на сьогодні іншу компанію, уявляєш? — питав з досадою в голосі, а Діна розсміялася з чоловіка, що місця собі не знаходив. 

— Степанчику, не ображайся, але ти поводиш себе як вісімнадцятирічний пацан, якого кинула дівчина, що була коханням всього його життя, — реготала Діна. 

— Ну майже, — буркнув той, встромляючи пальці в волосся, — Сподіваюся мені не доведеться знову його тягти на руках, після його походеньок, — говорив, ходячи туди сюди, на що Діну здивовано вигнула губи у посмішці.

— Милий, я чогось не знаю про ваші стосунки? — захіхікала, — Чи можливо вони перейшли на якийсь вищий рівень? — зареготала.

— Матінко рідна, Діна, — перелякано глянув на неї чоловік, — Це я так пригадую події з війни, коли довелося тягти цього кабана на собі, щоб він не загинув, — всміхнувся Степан, — Але тебе значно приємніше носити на руках, — сказав, несподівано підхоплюючи дружину з ліжка.

— Степане, ну що ти робиш? — ляснула вона його по плечах вільною рукою, — Он малого злякав, — глянула вона на Алена, — Плаче тепер, — говорила намагаючись заколисати дитину. Степан повернув дружину на місце. Схоже з романтичними стосунками тепер доведеться попрощатися на довго. Враховуючи ще одного члена їхньої сім'ї. Раніше він боровся за увагу дружини з кішкою, яку до речі сам їй і подарував колись, на свою то голову. Тепер конкуруватиме ще й з малим. Хоч в душі чоловік розумів, цю битву він швидше за все програє. Вже програв. 

— Ні, ну хоч би натякнув, що до чого, — не вгамовувався чоловік.

— Та дай йому пожити спокійно, — сміялася Діна, — Якщо він відмовив тобі, то це може означати лиш одне, у нього хтось з'явився. 

— Думаєш? — питав Степан зминаючи губи в сум'ятті. 

— Певна! Інакше він би не зрадив своє “кохання”, — сміялася, — Ну тобто тобі, — додала, а Степан глянув на неї неоднозначним поглядом.

— Мила, у мене лише одне кохання всього мого життя, це ти! — говорив Степан присідаючи поруч, — Ні тепер два, ще наш син, — додав заглядаючи в маленький згорток, що лежав в її руках.

— Може візьмеш його на руки? — запропонувала дружина, на що Степан зайорзався на місці, — Ну все одно тобі доведеться це зробити, рано чи пізно, — всміхнулася. 

— Ну…добре, — відповів глитаючи, — Навіть не знаю як то правильно тримати.

— Просто будь обережний, і притримуй голівку, — говорила дружина передаючи сина Степану. Той несміливо взяв дитину до рук. Малий смішно впився у чоловіка очима.

— Дін, а це нормально, що він так дивиться на мене? — запитав ходячи туди сюди по палаті.

— Ну ти смішний, я не певна, що він поки спроможний щось на тобі видивитися, але відчути любиш ти його чи ні думаю він здатен, — сказала максимально тепло. 

— Я люблю цього малого, — говорив посміхаючись,— бо він від жінки, яку я кохаю більше за життя, — сказав переводячи погляд на дружину.

Діна давно хотіла дітей. Та вперше завагітнівши захворіла. Для лікування потрібно було вживати сильні антибіотики, які вбивають плід. Степан тоді обрав її, не захотівши ризикувати. Для Діни то була велика втрата, і деякий час вона не знала, що в смерті їхньої дитини частково винен її чоловік. Та згодом він розказав їй. Пробачити таке було важко, але коли кохаєш все можливо. Тож тепер, коли нарешті у них з'явилася спільна дитина, вона була щасливою. 

— Ти будеш гарним батьком.

— Я і чоловіком не завжди вмів бути хорошим, а батьком так тим…, — почав говорити Степан, але дружина не дала йому договорити підійшовши і закривши рота поцілунком, — Я певна, Степанчику, ти будеш хорошим батьком, — повторила ще раз після поцілунку. 

— Дякую, ти знаєш причину моїх сумнівів, я…

— Я знаю, ти не будеш таким як твій батько. Ти інший, — говорила Діна проводячи долонями по його старих шрамах на обличчі. 

“Іншим” — майоріло у нього в голові. Він би дуже хотів бути іншим. Не таким. Але часто, в хвилини своєї злоби, Степан відчував він — такий самий як батько. А батько Степана, точно був не найкращою людиною. Мати так, батько — ні. Він все ще пригадував своє дитинство, в якому були крики, побої, насилля. Все це було через згубну звичку батька — пити. Алкоголь в поєднанні з хворобою зробив з його батька монстра. Тирана, якого він ненавидів всією душею, поки зрештою не вбив. Чужими руками, але це був він. Степан, той який не такий, як батько. Так казала йому дружина та сестра, але сам він знав правду. Ненависті не можна давати себе поглинути, інакше монстром стане він. Бо шрами на обличчі, були не через відбиток війни, а через найріднішу людину, яку в житті називають татом, а не як у його випадку — катом. 

— Далі про Артура думаєш, чи що? — вирвала його з думок Діна.

— Аа, ні, — похитав головою Степан, посміхаючись, — Але, все-таки чому цей гад досі не дзвонить!? — питав, від чого тепер стала сміятися дружина, — Ти ж знаєш, що я хвилююся за нього. Ні, він звісно чоловік нічого такий, хоча я мало тямлю в чоловічій красі, — додав посміхаючись, — Але він каліка, і цього не змінити вже ніяк, — говорив з сумом, хоч в голос він це до цього не говорив, — Мені здається, що останнім часом ситуація з його травмованою ногою лише погіршилася, і йому ходити стало ще більш болісно. Та я не можу нічим йому допомогти, і він сам не хоче говорити на цю тему.

— Артур знайде своє щастя, не хвилюйся. Він має розум, м'яке серце, та й гроші для нього не проблема, тому…