2.Твоя рука краща опора

#Цей розділ був у книзі "Бути людиною", але дублюю для тих, хто не читав. Більше повторів не буде)) якщо читали можете пропустити, або перечитати ще раз:)

Артур повільно йшов, однією рукою опираючись на палицю, в іншій тримаючи пакет з продуктами. Останнім часом почав користуватися тростиною, бо нога боліла від постійного навантаження. 

— Дозвольте вам допомогти? — почув він під вухом чийсь приємний голос. Озирнувся, обдаючи незнайомку теплим поглядом. 

— Ой, пробачте, я думала...ви дідусь…Ви так помалу йшли, ще й з палицею, – ніяковіючи сказала дівчина, заливаючись фарбою. 

— Та нічого, адже за зовнішнім виглядом я все ж схожий на дідуся, – посміхнувся Артур. 

— О ні, ні…Ви доволі симпатичний чоловік, давайте все ж допоможу вам, – забрала в нього незнайомка пакет, мимоволі торкаючись його руки. 

— Та тут недалеко, мені лиш до машини донести, – відповів Артур геть спантеличений таким ходом подій. — Як вас хоч звуть? 

— Віра, – посміхнулася дівчина, кидаючи несміливі косі погляди на Артура.

— Віра, чудове ім'я. У вас дуже чуйне серце…Віра, – сказав Артур, теж періодично косячись на неї. — А ось і моя машина, – сказав Артур, зупиняючи погляд на BMWx5, на що незнайомка ошелешено вирячилася. 

— Твоя автівка? – запитала дівчина, на що він ствердно кивнув, злегка всміхаючись.  

— Не слабко, як для дідуся… – видала незнайомка, віддаючи пакет. 

— Ну а тобі не слабо з'їздити зі мною на каву? – запитав, потираючи нездорову ногу, таким чином давлячи на жалість.

   Віра це явно розкусила, хитренько посміхаючись. 

— Та що я, безсердечна якась, щоб не скласти компанію такому милому дідусю…Тим паче якщо у нього така машина, — сказала, стримуючи смішок і підморгуючи Артуру. 

   Вони сіли в автівку, знову періодично поглядаючи один на одного. Артур вже збирався щось говорити, але його перебив телефон:

— Алло, – відповів він на дзвінок. 

— Ну що, Артуре, йдемо на каву? – почув він голос Степана у слухавці.

— Ее, не сьогодні, брате, бо я вже знайшов компанію, – відповів Артур, дивлячись на Віру, на що вона знову йому підморгнула. 

   Коли Артур поклав слухавку Віра запитала:

— То в тебе є брат? – на що Артур лиш усміхнувся кутиком рота. 

— Степан мені не кровний брат, але по духу ми з ним, як брати. 

— То, може, тобі варто сходити з ним на каву?

— З дружиною потім сходить…– відповів Артур, таємничо посміхаючись. — Вчора його дружина народила, от хай їй допомагає. 

— А в тебе немає дружини, дітей? – вирішила уточнити Віра. 

— В мене немає нікого, навіть батьків, – відповів Артур, — Але дуже хочу мати сім'ю... – посміхнувся він до Віри, на що та знову ніяковіюче залилася фарбою. 

   Артур довго думав де би припаркувати автівку. Адже, хотів звозити Віру саме в цей ресторан. Та, на жаль, всі місця вже були зайняті, окрім місць для інвалідів. Віра мовчки за ним спостерігала склавши руки на грудях. Дивилася то на його обличчя, то на ногу. Знову і знову.

— Слухай, я, звісно, ні на що не натякаю, – не втрималася дівчина розводячи руками, – але може б ти вже припаркувався? – запитала легко посміхаючись і зводячи одну брову догори. – Зрештою, я думаю інваліди переживуть якщо ти займеш їхнє місце, бо як бачиш зупинки для літніх людей тут немає, – говорила легко, без натяків на образи чи щось таке.

   Артур лиш струсив головою і теж посміхнувся наче сам до себе. Зрештою, пора все-таки прийняти той факт, що він вже не буде таким як раніше. Молодим і здоровим, зате тепер з'явився шанс стати старим та щасливим. 

Вийшов з автівки, пошвендяв відчиняти дверцята Вірі.

— Нічого не забув? – запитала вона кидаючи погляд на його палицю. 

— Ні, – всміхнувся Артур, – навіщо вона мені, якщо тепер є ти? Твоя рука це краща опора, – намагався говорити впевнено, приховуючи хвилювання, що хвиля за хвилею огортало його собою. 

Вона, наче, охоче взяла його під руку. Відчув її пальці на своїй руці. Тримала міцно скоса поглядаючи на його обличчя. 

— Тебе хвилює щось? – запитав Артур мимоволі потираючи рубці отримані на війні.

— Ні, – відповіла Віра остаточно зупиняючи погляд на ньому. — Мене хвилюєш ти, – так просто випалила в очі. — У тебе ж немає гіпертензії, бо таке часто у дідусів буває? – різко змінила тему посміхаючись. — Бо якщо є, то тоді тобі каву не можна пити, - хіхікнула наче сама до себе

— Немає, – відповів він перехоплюючи її вільну руку, – Але є аритмія, – сказав приставляючи її долоню до свого серця. — Чуєш як гупає, ледь з грудей не вилітає. 

Віра спантеличено відірвала свою долоню від його грудей. Її здається зовсім не бентежило кульгання незнайомця, ні рубці, ні навіть наявність дорогої машини. Її бентежило лиш те, що вона переносила манікюр аж два тижні. Тому швидко сховала пальці від очей Артура. 

  Так, Віра була зовсім іншою. Не такою як Віка. Але воно й добре. Бо нове життя потребує нових людей поруч. Щоб не хотілося порівнювати, щоб не хотілося пригадувати, а лиш загадувати та мріяти заново. 

— А тебе я так зрозуміла Артуром звати? – запитала Віра, — А по батькові як, ну бо якось не пасує до старших людей лиш на ім'я звертатися, – говорила жартома мружачи очі. 

— Тарасович, Артур Тарасович. Але я думаю у твоєму випадку краще фамілією цікавитися, – говорив жартома явно натякаючи на сімейні стосунки. 

— Ну і яка ж у тебе фамілія? — запитала Віра злегка облизуючи губи. 

— Мищенко, – відповів теж демонстративно  облизуючи губи. — Ти, маленька, так не роби, – хмикнув він.

— Як? – перелякано закліпала Віра очима.

— Ось так, – відповів знову облизуючи губи.

— Ну значить старечої слабоумності в тебе немає, — розреготалася Віра. — І вже добре. Натяки ти розумієш добре, – сказала проходячи крізь прочинені перед нею двері ресторану. 

Артуру знову сподобалася простачка. Дівчина Віра симпатична, але, напевно, не більше того. Мабуть, не з багатих, бо він одразу помітив її старий манікюр. Але це не важливо, бо він сам не з бідних. Такій, палець в рот не клади. Така не пропаде в житті, а якщо полюбить, то і йому не дасть пропасти. Йому подобалася її впевненість в собі, сміливість, почуття гумору. Йому сподобалася Віра. Вперше при згадці Віки в серці нічого не відгукнулося.