2. Займаєш жіночу позицію)

— Давай спустися вниз, я вже під пологовим, — почув Степан радісний голос Артура, коли відповів на дзвінок.

— Мені то чого спускатися це ти підіймайся до нас, якраз малого принесли.

— Кажу спустися на хвилину, ну. Не будь зараз моїм командиром, а другом і послухай мене.

Степан невдоволено прицмокнув, але все ж встав. 

– Ти куди? — здивовано запитала його Діна тримаючи на руках малого.

— Я зараз... там Артур приїхав, — пояснив на ходу Степан.

— То чому не заходить? 

— Так я ж те саме йому казав, — всміхнувся він до Діни, обережно цілуючи в губи, — Зараз приведу його, може треба чим допомогти, …ну не знаю, може йому ногу травмовану звело чи ще що, — знизував плечима, — Ти поки малого погодуй, а я зараз, швидко…

Діна згідно кивнула, а Степан хутко мчав сходами вниз. Він з радістю хотів вирватися бодай на кілька хвилин з цього місця. Але ради своєї дружини терпів усе це і не залишав навіть на годину, бо розумів справжнє пекло пройшла саме вона, а не він. 

— Ну що там, Артуре? — запитав як тільки вийшов за двері. Артур якраз витягував з машини розкішний букет еустом, — Нічого собі, це ти що для моєї дружини купив? — запитав присвиснувши.

— Не я, а ти, — вручив йому еустоми друг, — Вона тобі такий подарунок зробила, це найменше чим можеш віддячити їй, — по дружньому поплескав його Артур по плечах.

— Дякую, я потім гроші поверну тобі.

— Ні, навіть не обговорюється, — заперечив той, — побачити усмішку твоєї дружини для мене і малого буде достатньо, — Але якщо ти не проти, то ось цей букет, — витяг він з машини невеликі троянди, — Я вже подарую від себе.

Артур обережно закрив дверцята автівки. Відчував, що нога починає знову боліти. Як невчасно! Але коли біль взагалі буває вчасною? Насправді був в його житті період, коли біль привела його до тями, але зараз…зараз вона добряче заважала спокійно жити.

— Тільки цей, Артуре, ми на четвертому поверсі, а ліфт не працює,  — пояснив Степан коли Артур вдруге натис на кнопку. 

— Зрозуміло, — сказав Артур вже розуміючи, що цю відстань йому доведеться здолати самотужки, — Тоді ти йди, порадуй її, а я якось помалу та й зайду, — посміхнувся. 

Степан швидко помчав сходами догори, а Артур зціпивши зуби став підійматися сходами. В такі моменти відчував себе особливо немічним. Дратувався сам на себе через власну незграбність. Але що ж вдіяти, якщо ти такий який є? Скалічений життям фізично та душевно. Мабуть, за деякі гріхи з минулого, доведеться розплачуватися до кінця життя. 

Коли він все ж піднявся, Діна вже тримала в руках букет подарований чоловіком, а не малого. Світилася від щастя і виглядала, чомусь, ще кращою ніж зазвичай. Кажуть, що пологи псують жінок, нічого подібного, здавалося, що ця жінка навпаки, ще більше розквітла у своїй ніжній красі. 

— Степанчику, дякую тобі, — говорила Діна до свого чоловіка, — А ти часто говориш, що не вмієш бути ніжним і романтичним, а он який букет мені приніс, — говорила з захватом вдихаючи аромат білих бутонів, — О, Артуре, заходь, — побачила Діна його у дверях. Той несміливо їй посміхнувся і зайшов всередину палати простягаючи й свій скромний подарунок — кілька троянд пов'язаних стрічкою.

— Вітаю вас двох! А де малий? — запитував оглядаючи палату в пошуках маляти.

— Дякую, — сказала Діна обережно кладучи його квіти на тумбу, але все ще тримаючи в руках подарунок від Степана, — Ти не встиг трохи, я його годувала і малого забрали назад. Але завтра обіцяють принести й більше не забиратимуть. 

— Зрозуміло,  — сумно підтис губи Артур, — Я дійсно радий за вас. Навіть не уявляю як то бути батьками. А на кого малий схожий? 

— Та ні на кого він не схожий, — випалив Степан, від чого отримав суворий погляд від дружини, наче б вона йому ляпаса вцідила, а Артур аж губи вигнув і посміхнувся, — Але я дуже сподіваюся, що він буде схожим на мою красуню дружину, — погладив він Діну по голові.

— А мені здається, що він схожий на тебе, Степанчику, — тикнула Діна йому пальцем у груди, — А ти не ціниш цього, — сердито склала дружина руки на грудях. 

— Та, матінко рідна, Діночко. Від сьогодні ти маєш молитися про ще одну річ, щоб лицем наш пацан удався до тебе. Бо я красою не сяю, та й характер у мене противний, — сказав Степан від чого Діна з Артуром перезирнулися і розсміялися.

— Та ну не говори дурниць, з твоїх слів, то я прямо таки з монстром живу, — хихикнула, — Ти для мене найкращий в цілому світі та дуже гарний, — додала, а Степан все ж посміхнувся і гордо підставив їй обличчя для поцілунку, чим вона радо скористалася. 

Степан не любив ніжності. Та взагалі його назвати ніжною людиною було важко. Про це як ніхто знав Артур, який був під його командуванням на війні. Сталевий чоловік, цей Степан, не інакше.

— Ніколи не думав, що ти здатен на такі любощі, — хмикнув Артур підстьобуючи друга, — Схоже за цим металевим каркасом таки є щось ніжне, — сміявся.

Степан кинув суворий погляд в сторону Артура, а той швидко зімкнув губи, але посміхатися не перестав. Та все ж краще не виводити із себе цю залізну брилу.

— До речі, а як малого назвете? — запитав.

— Не Артур, навіть не надійся, — випалив Степан, – Жахливе ім'я, якщо по правді, — реготнув.

— Ну, але й не Гнатом точно, — і собі рубанув Артур пригадуючи ім'я першого кохання Діни. Степана ледь не пекельне полум'я в очах загорілося, і Артур вже пожалів, щоб бовкнув зайвого, — Ну, на честь дядька так би…мовити…

— У дядька Гната своя мала є, до чого тут він, — суворо відрізав, — Діна хоче Аленом назвати, але, як на мене, то ще гірше ніж Артур та Гнат, — закотив очі Степан. 

— Ні, ну все справедливо, Степане, у малого вже твоя фамілія буде, то ж нехай Діна ім'я вибирає, — підморгнув Артур Діні, на що та вдячно всміхнулася.

— Ну, ти Артуре, як завжди. Ні щоб підтримати мене і разом вибрати якесь нормальне ім'я, так ти оце все…займаєш жіночу позицію. 

— Ну вибач, але тут я на стороні твоєї дружини, — знизав він плечима.