Розділ 1. Страхи сталевого чоловіка

В коридорі пологового сидів чоловік і нервово потрясував однією ногою. Його називали людина-сталь. Він пройшов домашнє насилля, війну, полон, ненависть і вже думав, що не побачить нічого страшнішого ніж це, але сьогодні він побував на партнерських пологах і зрозумів — ось він найбільший страх всього його життя. 

Попри свій сталевий характер Степан завжди боявся лиш двох речей — висоту і втратити свою дружину Діну. Але дружину все ж боявся втратити сильніше. Ради неї він пережив катування на чортовому колесі огляду, і до речі назва колеса  цілком таки себе виправдовує, і навіть похід на Говерлу. Але пологи…у нього досі тремтіли пальці, а всередині все затерпло. Тож він сидів і мимоволі радів, що народився чоловіком. 

— З вами все гаразд? — почув він позаду себе голос лікаря, який вийшов за ним в коридор. 

— Так, так, я зараз за дві хвилини повернуся, все добре, — відповів Степан з під лоба дивлячись на лікаря. Той, лиш якось дивно зиркнув на нього, та все ж повернувся в родовий зал, де була Степанова дружина. 

“Матінко рідна”, — сказав сам до себе чоловік заглянувши крізь шпарину дверей у родзал. Дружина все ще народжувала.

Лавка перестала тремтіти від трясіння ноги чоловіка. Степан встав, ляснувши себе по обличчі рукою. “Зберися!” — наказав він собі. “Давай, дай собі п'ять хвилин і повертайся” — командував до себе. 

Зайшов в палату. Там була вона…кохана жінка всього його життя. Коли вперше побачив її, то закохався з першого погляду. Вона була юною ніжною квіткою, яка дісталася лише йому. Лиш він зміг дотягнутися до її серця і прорости там як гірський едельвейс міцним спільним коханням. Був час коли їх шлюб переживав не найкращі часи, і все було  через нього…через Степана. Бо сталь, яку він гартував в процесі складного життя, інколи холодила їх відносини, давила металом його грубості. Проте Діна занадто сильно його кохала, щоб не пробачати.  

І тепер, пройшовши ті всі складнощі просто тут народжувався плід їхньої любові. 

— Давайте, ще трохи треба постаратися, — говорив акушер до Діни, що і так старалася з усіх сил, — А ви не стійте при вході, — гаркнув він до Степана, — Підтримайте її дайте їй руку! 

Степан холодно глянув на акушера, цей чоловік не звик виконувати накази, бо він їх лише роздавав. 

— Чого ви так зблідли? — питала санітарка Степана, — Аркадію Петровичу, — звернулася, вона до акушера-гінеколога, — Виставте цього чоловіка з палати назад на коридор, а то не знаємо кого тут рятувати!? — буркала злісно зиркаючи на Степана, що таки подав руку своїй дружині, але ймовірно це було для того, щоб самому не гепнути на підлогу. 

— Так, усім мовчати! — нарешті гаркнув Степан, — Кричати тут дозволено лише моїй дружині, бо їй боляче, — говорив гладячи її по волоссі, — Але горланите тут лише ви, — говорив наказовим тоном нарешті відчуваючи власну авторитетність і повертаючи мужність. Медперсонал лиш перезирнувся між собою, списуючи все на нервовий стан чоловіка.

— Давайте, ще трохи, – просив акушер Степанову дружину, а сам Степан подумки молився, щоб все це дійство якнайшвидше сталося. 

Нарешті після потуг Діни, і не менш сильних потуг над власним емоційним станом, Степану сказали, що все позаду і можна видихати, і не кричати теж було б добре. 

Тепер настала черга кричати крихітному створінню, яке було зовсім іншим ніж те, яке він бачив у журналах про материнство, що часто читала Діна. Тож, коли Степану запропонували покласти дитину на груди, він делікатно відмовився і залишив таку “радість” для дружини. А взагалі йому хотілося якнайшвидше дременути з цього родового залу і нарешті набрати до свого найкращого друга — Артура. Десь за годину таки його бажання збулося. Його попросили вийти з палати, щоб дружина могла відпочити й поспати разом з дитям. 

Першим ділом Степан глибоко видихнув і набрав до Артура.

— Ну, що там Степане, як Діна? Все гаразд? — почув він його голос, коли додзвонився.

— Діна жива, і я теж, до речі, — додав таким голосом ніби це і було найважливішою інформацією, — З малим все добре, дякувати Богу все вже позаду, — говорив Степан, знову підпираючи собою стіну.

— Я так радий за тебе, друже. Вітаю тебе! Малого тримав вже на руках?! — з захватом запитував Артур, а Степан все ще відходив від шоку не знаючи, що йому відповісти. Чоловік знав, що Артур давно мріяв про власну дитину, але якось не складалися у того стосунки. Степан розумів — радість його друга — щира, таку не підробити.

— Ні, ще ні. Ще матиму вдосталь такого задоволення, — посміхнувся Степан, — А взагалі знаєш, що я пойняв, Артуре, що я більше ніколи й ногою в родзал не ступлю. 

Робити дітей з дружиною я за, але народжувати…Боже помилуй…

Чоловік почув дружній сміх товариша, який згодом сказав:

— А я б навпаки мріяв про таке щастя, та поки якось…, — сумно говорив, а самому Степану було гірко на душі. Він, як ніхто знав про важке минуле свого друга. Темне минуле, нещасливе…і тому зичив йому щастя. 

— В тебе ще все попереду, Артуре, — намагався підтримати Степан.

— Можливо, але я не певен. Більша половина життя вже промайнула. Та я і не певен чи заслужив на це…

— Так, відставити. Негайно відставити бабські рюмсання! — гаркнув Степан, — Зібратися, в переносному значенні й в прямому. Зібратися і приїхати сюди вітати нас. Чув мене? 

— Чув, я вже виїжджаю.

Артур був чоловіком за сорок. Самотнім чоловіком. Не через те, що не хотів сім'ї, а через те, що життя не залишало йому варіантів. Мати померла коли йому було лише чотири, вона була наркозалежною. Його батько Тарас згодом одружився вдруге. Вибирав він для себе найперше дружину, а не матір для сина. Тамара, так звали його мачуху, намагалася підкорити Артура собі. Спочатку як сина, а згодом і як чоловіка. Батько Тарас дивився на все крізь пальці, і на побої, і на знущання з сина. Тарас хотів, щоб Артур виріс мужнім чоловіком, без усіх людських якостей, які він вважав слабкими, та, проте сам Артур мав інший характер і цінував цінні речі, а не ті, які мали на собі цінник.