Бурштинове намисто

Розділ 10. Кактус.

Спала погано, все навколо заважало, простирадло давило в боки, було то жарко, то холодно. Лише під ранок мене зморив сон. Перед очима з’явився той самий олень. Він сміявся огидним сміхом, бігав по кімнаті, перевертав речі. А коли я намагалась його зупинити і якось заспокоїти, він подивився в очі і промовив:

- Я заберу все цінне у твоєму житті. Без попередження. Ти це заслужила.

- Ні, я не заслужила, я ж поводилась добре, робила лише хороше, допомагала людям. За що ти мене караєш?

- Ти? Не заслужила? Хороше? Добре? В тебе якась хвороблива уява про хороше. Ти отруюєш все навколо, все до чого ти торкаєшся, все на що ти дивишся, все про що ти думаєш. Не віриш? Подивись сюди. Торкнись до дерева.

Я торкнулась до найближчого дерева, нічого не відбувалась:

- Бачиш? Все добре.

- Да? Дивись?

Листя почало жовтіти, потім стало коричневого кольору, стало сухе і опало, стовбур став трухлявим і розсипався на очах.

- О Боже, це не я. - я почала тікати.

- Від себе не втечеш. - сказав олень.

Я бігла-бігла, а за мною були сліди випаленої та сухої трави.

Прокинулась. Це був сон. Присниться ж якась маячня.

Мій погляд впав на вазони на вікні. Вчора там були вічнозелені кактуси. Їм вже було мабуть років сто. Це найбільш невибаглива рослина, яку я коли-небудь бачила, потрібно поливати максимум 1-2 рази на рік, а то і лише один. А зараз… Зараз вони засохли і ось-ось розсипляться на підлогу. Лише переплетені колючки тримали їх між собою.

- Що за чортівня?

Весь день мене нудило, кидало то в жар, то в холод. Моє улюблене біле активоване вугілля не допомагало, ставало лише гірше.

- Що зі мною відбувається, може викликати лікаря?

Хоча, який лікар, тут є сільська амбулаторія, і маленька аптека, може там хтось зранку і буває, а після обіду хоч свищи.

- Може якогось ферментику бабахнуть, - посунулась на кухню, знайшла мезим, - Мабуть прострочений, ще бабусин. Цікаво мені гірше не буде, да ладно, так погано, що думаю гірше не буде.

Через пів годинки стало чуть краще і я вирішила подихати свіжим повітрям. Коли вийшла на вулицю, сусідський пес почав шалено гавкати. Він намагався зірвати ціпок і побігти в мою сторону.

- Дивно, раніше він до мене ластився, ще з малечку, - подумала я.

Ніщо його не могло заспокоїти, він гавкав аж захрип. Лише коли зайшла назад в хату, то він замовк.

В хаті було темно, чомусь не було світла, може перегоріла лампочка чи пробка. Я пішла на кухню за сірниками і свічкою, потім потрібно буде сходити у веранду - там знаходиться лічильник і запасні лампочки якщо що. Але спочатку гляну на лічильник, може тумблер який.

Отак, коли ми живемо самі, то стаємо і електриками, і сантехниками - на всі руки майстрині.

З такими роздумами я зайшла в кімнату, запалена свічка чуть не випала в мене з рук.

На підлозі, в центрі кімнати, по колу були викладені мої свічки.

- Хто тут? - закричала я, взявши щось тверде, що потрапило під руки

Тиша у відповідь.

- Хто це зробив? Виходь?

Тиша у відповідь.

Одна з свічок запалала синім полум’ям, потім наступна. І так, одна за одною, всі засяяли холодним вогнем.

Я стояла зачарована, не могла відвести погляд від вогню.

Раптово подув вітер і все згасло.

Ввімкнулось світло.

Мої очі широко розкрились, я завмерла, холодний піт виступив на лобі.