Розділ 18 (2)

                                                          ***

Все у темряві. Не було ні низу, ні верху, ні близько, ні далеко. Блукаючий усередині своєї свідомості, загнаний Мороком у пастку. Останнє, що пам'ятав Крістоф, було видіння: Ів цілується з Еріком. А за ним сплеск емоцій: ревнощі, агресія, лють, розпач — настільки сильні, що, втративши самовладання Морок, захопив його.

Він кликав Морока, але його демон не озивався. Хоч би як кричав Крістоф, але нічого, навіть його власний голос не міг прорватися крізь темряву. Здавалося, виходу нема. Морок назавжди став господарем його тіла.

Поки що не з'явилася крихітна крапка. Вона наближалася до нього. Незабаром він зміг у нєї розгледіти маленького метелика, крила якого осяяли світлом темряву. Вона наблизилася до Крістофа, і варто було їй торкнутися його, світ почав змінюватися.

Замість неї Крістоф опинився в саду, схожому на той, у якому на ланцюзі сидів Морок.

- Морок, випусти мене! Негайно!

Але відповіді не було. Він обвів поглядом периметр і випадково помітив, як далеко за деревами хтось ховався. Вирішивши, що це його демон, він поспішив до незрозумілого силуету.

- Виходь, швидко!

Десь за спиною пролунав мелодійний сміх. Він підбіг до того місця, але там нікого не було. І знову сміх за сусіднім кущем. На цей раз він зміг розгледіти жіночий образ. Погнавшись, він знову натрапив на порожнечу. Хтось навмисне водив його за ніс.

- Хто тут? Виходь! Інакше я…

— Інакше що? - пролунав голос Ів з-за спини.

Він обернувся, і, не втрачаючи жодної хвилини, обдарував її поцілунком, стискав в обіймах ту, яку завжди бажав. Ів палко відповідала на його ласку. Йому було важко від неї відірватися, але це довелося зробити.

- Як ти тут опинилася?

- Я йшла за тобою. Ти заблукав у лісі. Забув, чи що? — вона грайливо тріпала його волосся. Її усмішка сяяла, а блакитні очі змушували забути про все на світі.

- Хіба …. Я був у замку, Альберт знайшов печатку… Морок… — спогади зникали з його пам'яті. — Ми маємо йти. Це пастка Морока.

Він тягнув Ів, вдивляючись на всі боки, шукав, де ж ті заповітні двері, які виведуть їх у реальний світ, але навколо був тільки непроглядний ліс.

Ів йшла, поспішаючи.

— Може, перепочинемо? Я втомилася. Тим більше, ти не знаєш куди йти.

— Тут має бути вихід, я його завжди знаходив.

Вона підійшла до Крістофа ззаду і, обхопивши широкі плечі, солодко поцілувала в шию. По тілу Крістофа розлилася хвиля збудження.

— Може, перепочинемо. Я так втомилася, - знову, вже томно промовила Ів.

Повернувшись, він уважно глянув на неї. Вперше на нього завітала дивна думка.

- Як ти тут опинилася?

— Ти мене привів сюди, — шепотіла вона на вухо нову брехню, розстібаючи ремінь на його штанах. Ніжно цілувала вухо, прикушуючи мочку, затуманюючи розум своїми ласками.

З кожною секундою цього стомлення думки Крістофа втрачали цілісність, вони розчинялися в небутті. Їм опановувало одне бажання - отримати Ів.

Вони опинилися на землі. Він дивився на неї жадібним поглядом, коли вона знімала останній одяг.

— Іди до мене, — прошепотіла вона нетерпляче.

Білий метелик, яскраво сяючи, промайнув перед обличчям Крістофа. Він бездумно дивився на неї, згадуючи, де її міг бачити раніше. Бачивши його замішання, Ів поклала його руку на свої оголені стегна і прошепотіла:

- Хочу тебе.

Його руки ковзнули по її гарячій шкірі, повертаючи у світ тілесних втіх. Білий нав'язливий метелик знову літав перед його обличчям. Він ніби щось хотів сказати. Ось тільки Крістоф не міг збагнути — що? І головне, де він бачив його раніше.

І раптом згадав темряву, в якій опинився, коли Морок його поглинув, і метелик, що став першим просвітом, який зміг би вивести його з мороку.

— Нам треба йти. Зараз не час.

— Це може зачекати. Хіба щось має більше значення, ніж наше кохання?

Крістоф усунув Ів і ще раз подивився на неї.

- Ти не Ів.

- Що за дурниці? А хто ж тоді?

— Видіння… Ти несправжня.

І, ніби підтверджуючи його слова, метелик почав кружляти над його головою. Підвівшись, Крістоф пішов за метеликом.

— Стій, куди ти? — кричав образ Ів, але Крістоф біг уперед.

Він боявся зупинитися навіть на мить, боявся, що не захоче покидати це місце. За деревами здалася яскрава, наче сонячна пляма. Прагнучи до неї, Крістоф вийшов на галявину, в центрі якої зростав величний тис. Він переливався всіма відтінками жовтого від лимонного до темно-бронзового. Навколо нього роїлися зграї білих метеликів. Воно було незвичайним тим, що на його гілках замість плодів були чудові квіти.

— Шляхетне тисове дерево, — промовив Крістоф слова, написані над кам'яною аркою. — Не там я тебе шукав.