Розділ 15

                                                                   Розділ 15

— Оце нахаба. Ти уявляєш! Шантажист блохастий! У цих безрідних недомагів ні сорому, ні совісті!

- Так, я зрозуміла, на що він натякав.

Маріса лежала навпроти мене в затишному кріслі. Минуло вже кілька годин після розмови на лавці, але я досі не могла заспокоїтись. Мене трясло від обурення та образи, від його погляду я почувала себе вкритою липким брудом. Колосальних зусиль варто було не висловити все, що я думаю, йому в обличчя, і я відбулася скромним: «Краще вдавлюсь».

Я знову зважувала всі ризики. Якщо Ерік правий, і він єдиний, хто може пропустити мене через бар'єр, то шлях на свободу лежить через його ліжко. Від однієї думки мене знову неприємно пересмикнуло.

— Може, здамо блохастого Крістофу? Нехай сам розбереться із цим зачарованим.

- Він мені не повірить. Ти ж пам'ятаєш, що було минулого разу.

У коридорі почули кроки, і за кілька хвилин до кімнати зайшов Крістоф.

- Вітання. Радий, що тобі вже краще.

- Краще, - вимовила трохи сумно.

Крістоф підійшов ближче і сів поруч зі мною. Я обережно відсунулася від нього.

— Ми не домовилися щодо твого інтерв'ю.

— Я вже висловилась із цього приводу. Хочеш інтерв'ю – готуй документи на розлучення.

Крістоф раптово нахилив голову, і мені стало не видно його обличчя. Тупився в підлогу так, що я навіть занепокоїлася, чи все з ним гаразд. Я легенько торкнулася його плеча.

— Крістофе, що з тобою…

Від мого дотику він різко підняв голову, глянувши на мене залитими чорнотою очима. Від переляку я відсмикнулася. Він виглядав так само, як і на святі матері. Тільки тоді він стояв як кам'яна статуя, а тепер повернувся до мене, і на його обличчі з'явилася шалена посмішка.

— Ось ми й зустрілися, Ів, — грубим загробним басом звернувся до мене демон.

— Ти хто такий і що тобі треба? — я схопилася з дивана.

- Сидіти!

Від несподіванки я завмерла на місці.

- Я давно спостерігав за тобою. Розумію, що ти не поділяєш усієї глибини почуттів Крістофа, тому хочу запропонувати тобі угоду.

- Яку ще угоду?

— Як тільки Крістоф впаде, я відпущу тебе на волю.

У горлі пересохло.

- Що потрібно від мене?

— Нічого, чого б ти раніше не робила. Не підпускай Крістофа близько, тримайся на відстані. Він повинен відчувати, що нічого для тебе не означає.

Я мовчки обмірковувала слова демона. Відштовхувати, ігнорувати нічого складного. Але яка ціна?

— Що буде з Крістофом?

- Не турбуйся - він не постраждає. Йому навіть можна буде позаздрити — він опиниться в такому місці, де назавжди відчуватиме одне нестримне щастя, — від злого сміху демона на тілі волосся стало дибки. - Ти добре подумай. У тебе трохи варіантів… І пам'ятай – я за тобою постійно спостерігаю.

Варто було сказати йому останню фразу, як чорна волока зникла з очей чоловіка. Він різко схопився за голову, ніби її мучив сильний біль.

- Що сталося?

Маріса подивилася на мене очима, сповненими надії. Вона натякала мені, щоб я розповіла йому про розмову з демоном.

- Я не знаю. Ти просто ненадовго відключиться... Мабуть, перевтома. Тобі треба відпочити.

- Схоже на те.

Слабко потріскуючи, в каміні моєї спальні горів вогонь. Я поверталася в ліжку і не могла заснути. Мене не давало спокою почуття провини. Я знала, що не зможу жити з цим вантажем. Весь вечір я думала над словами демона, кидаючись від однієї крайності до іншої.

Тихенько, намагаючись не розбудити Марісу, я встала і пішла до Крістофа. Двері в його кімнату відчинилися без скрипу. Я ніби лізла в жерло сплячого вулкана, не знаючи, коли станеться виверження. Мені було страшно – раптом замість Крістофа мене знову зустріне демон? Не хотілося навіть уявляти, що тоді може статися.

Накрившись ковдрою, Крістоф міцно спав.

— Крістофе, — прошепотіла, боячись до нього підходити.

Відповіддю було лише його спокійне сопіння. Тоді я підійшла ближче і обережно торкнулася його плеча.

— Крістофе, прокинься. Мені треба сказати тобі щось важливе.

Він знову не реагував, і я почала трясти його сильніше. Мені стало здаватися, що демон захопив його, і він перетворився на кам'яну статую.

— Крістофе…

Він несподівано схопив мене за руку, перекинув на себе і перекинувся, притиснувши мене до ліжка своїм тілом.

- І хто тут у нас? Тобі мама не казала, що не можна вночі заходити у спальні до дорослих дядечків?

- Випусти мене!

Він вдав, що замислився над моїми словами.

- Ні. Ти мусиш компенсувати мені те, що позбавила мене сну.