Розділ 4

Розділ 4

Мене не покидало передчуття, що станеться щось погане. Але я не могла зрозуміти, що саме. Моя бабуся Анастасія Лоллан була видатною провісницею. Іноді я шкодувала, що в мені прокинувся дар цілительства, а не передбачення, як у всіх у моєму роді. Зараз би сиділа в гарному будуарному кабінеті, крутила в руках магічну кулю або розкидала карти таро і насолоджувалася б життям. Для мене не стало б проблемою заробити собі на їжу після руйнування, яке принесла революція.

Натомість опівночі опам'яталася в реанімаційному відділенні.

— Ходімо додому, я хочу спати, — втомлено мовила Маріса.

— Я теж хочу. Але треба закінчити зміну.

— Я все скажу Педерсону! Він що, не міг помінятися ранковою зміною? Ти пропадаєш на роботі, вважай, другу добу!

— Ти ж знаєш, що не було інших варіантів. Якби не ваш з Хансом жовтневий бал, то я давно спала б у своєму ліжку.

Нашу розмову перервав лікар, який увійшов до кабінету.

— Привіт, Ів, Марісо! Як справи? — озвався Педерсен, знімаючи верхній одяг.

— Вітання. Начебто все спокійно.

— Марісо, що говорить Ханс щодо переговорів?

— Каже бунтівники рвуть і мечуть, що договір корони розтрощили, чіпляючись до кожної коми. А взагалі я Ханса давно не бачила. Він усе в палаці пропадає, весь у справах.

—Це зрозуміло. Якщо щось дізнаєшся, дзвони мені.

— Домовилися. Тримаю своє аристократичне вухо гострим!

Генріх накинув халат і пішов у відділення. Я переодяглася і вирушила коридором до виходу.

— Фрау Ларсен, — голос старшої медсестри, немов суха крейда, що скрипіла по дошці, — я подивилася по документах, – ви остання брали ключі від ординаторської. Будьте такі добрі, поверніть їх на місце. Вже третій день доводиться закривати її запасними, а якщо й вони загубляться, то доведеться міняти замки.

— Обов'язково їх знайду та поверну найближчим часом.

Тепер я не сумнівалася, що кинула ключі саме Йєнсену. Але навіщо він прийшов до ординаторської, коли весь його екскорт з екскурсією ходив лікарнею? Я вже попрощалася зі злощасними ключами і збиралася зробити дублікат, щоб старша медсестра відчепилася від мене.

— Ось відьма. У середньовіччі таких на вогнищах палили, — озвалася Маріса на слова медсестри.

Я вийшла надвір. Дощ посилювався. До дому йти лише кілька кварталів, але за такої погоди я промокну до нитки за хвилину.

Прискоривши крок, добігла до зупинки та сховалась під навіс. У такий час працював тільки черговий трамвай, і за моїми розрахунками він має підійти за кілька хвилин. Тільки один ліхтар висвітлював зупинку, на якій я була сама.

Дощ пійшов ще дужче. Укутавшись у чорне пальто, до зупинки поспішав чоловік. Його голова була опущена, і обличчя не можна було розглянути. Я вдивлялася в далечінь, де має з'явитися транспорт.

— Ось це злива, фрау Ларсен. Я до кісток намок.

Я повернулася на голос і побачила, що чоловік – Крістоф Йєнсен.

— Та не кажіть, — повільно пробурмотіла, відходячи від шоку.

— Здивовані, що я до вас підійшов?

— Ні, що ви гер Йєнсен, до мене часто підходять на зупинці політичні діячі, — не втрималася від сарказму.

На обличчі Йєнсена з'явилася приємна посмішка. Він засунув руку в кишеню і дістав ключі. Ті самі.

— Я так і не зрозумів, куди треба їх повернути.

Продемонсрував мені зв'язку. Я підійшла до опозиційного лідера і простягла руку, але в останній момент Йєнсен відсмикнув свою долоню.

— Повечеряйте зі мною? — він по-доброму дивився на мої очі і, здається, насолоджувався моїм подивом. — А я вам за це поверну ключі. Все чесно: послуга за послугу.

Його нахабство позбавляє мене дару мови, у душі наростало обурення. Та що він взагалі собі уявив?! Крізь дощову стіну я роздивилася вогні трамвая.

— Герре Йєнсен, дякую, що закрили кабінет. Мені справді ніяково за ту зустріч. Я насправді вас переплутала. Але вечеряти з вами не буду. Навряд чи мій чоловік це схвалить.

— Я не приймаю відмов, — посміхаючись, сказав Йєнсен.

— Все колись буває вперше. Всього вам доброго.

Трамвай відчинив двері прямо переді мною. Я ступила на підніжку і почула:

— Ів! - я обернулася. — Ловіть.

Він кинув ключі прямо мені до рук. І тут світ розколовся, а все, що мене оточувало, змінилося. Я, приголомшено стискаючи ключі, не розуміла, куди подівся трамвай, дощ та Інуїт? Під шкіру просочився арктичний холод. Кінчики пальців миттєво защипали від сильного морозу.

Навпроти мене стояв Крістоф Йєнсен. Я ледве змогла вимовити:

— Що ви наробили?

— Я ж казав, що не приймаю відмов.