Глава 3 НОВЕНЬКА

Наступного ранку Ія вже із задоволенням збиралася до садочка. Мама стягнула її руді кучері у високий хвіст.

Треба сказати, що своє волосся Ія дуже любила, а от розчісуватися — навпаки. Якби цього можна було уникнути, вона неодмінно б це зробила. Але до садочка нерозчесаною не підеш, тож доводилося трохи потерпіти.

Одяг Ія завжди обирала сама. Усе залежало від того, із яким настроєм вона прокидалася. Іноді найкращим вибором ставала красива сукня. Та сьогодні Ія збиралася багато гратися з дітьми, тому зручні шорти й футболка здавалися значно доречнішими.

Коли Ія відчинила двері групи, то одразу помітила щось незвичайне. Посеред кімнати стояла незнайома дівчинка з оберемком іграшок, навколо неї згуртувалися діти. Вона міцно стискала ляльки й без упину говорила, а діти уважно ловили кожне її слово.

— Мене звати Катя. Відтепер я ходитиму до вашої групи. І в мене є такі чудові іграшки! Я дам погратися ними кожному, хто буде гратися зі мною!

Як на зло, новенька була в красивій сукні, а її волосся прикрашала незвичайна зачіска. Вона почувалася впевнено й поводилася так, ніби давно всіх тут знала.

«Може, усе ж треба було вдягнути свою красиву сукню?..» — промайнуло в голові Ії, яка так і стояла біля дверей. 

Усі діти захоплено слухали Катю.

«Здається, мене навіть ніхто не помітив…» — із сумом подумала Ія та тихенько пройшла до своєї шафки.

Ія трималася осторонь. У її рюкзаку сидів Бумбозямчик. Уже хвилин десять він спостерігав за всім крізь ледь прочинену застібку. 

А потім Ія пішла в групу, дістала олівці й почала малювати.

Бумбозямчик висунув із рюкзака носа.

— Ого! Дивись, який там натовп!

Ія сумно зітхнула.

— Ти ж бачиш… Тепер я нікому не потрібна. У мене немає таких іграшок. Усі хочуть гратися з Катею.

— Не поспішай, — похитав головою Бумбозямчик. — Мені здається, що все може швидко-швидко змінитися.

— Вважаєш?

— Авжеж. Он поглянь. Навряд чи можна довго тримати увагу лише іграшками. Також їх на всіх не вистачить.

Ія зітхнула й продовжила малювати.

Після сніданку Катя плеснула в долоні й голосно оголосила:

— Нумо гратися! Чур, я буду мамою, а ви — моїми дітлахами. Але всі повинні мене слухатися.

— Гаразд! — залунали дитячі голоси.

Катя швидко розподіляла ролі:

— Ти будеш донечкою. Ти — братиком. А ти — вихователькою.

Останньою вона вказала на Ію. Ія лише знизала плечима й мовчки пішла туди, куди показала Катя.

Яскраві й незвичайні іграшки, які принесла новенька, нікого не залишали байдужим. Майже кожен хотів хоча б потримати їх у руках.

Навколо Каті з кожною хвилиною збиралося дедалі більше дітей. Вона з легкістю роздавала команди. Більшість дітей слухалися. Вони боялися, що Катя образиться й не захоче з ними гратися, а таких ляльок у них не було.

Невдовзі Ія вирішила, що те, що вона бачить, їй зовсім не подобається. Краще гратися самій, ніж виконувати чиїсь команди. Тож вона відійшла вбік і продовжила своє улюблене заняття — малювання.

Катя сама підійшла до неї.

— Якщо хочеш гратися з нами, сідай он у тому кутку й будь вихователькою. А ми будемо приводити до тебе дітей.

Ія відірвала очі від малюнка.

— А чому тільки так, як хочеш ти? Давай придумаємо гру разом.

Катя насупилася.

— Сьогодні граємо так, як я кажу. Не хочеш — то грайся сама.

І вона голосно додала, щоб усі почули:

— Хто буде гратися з Ією, того я не візьму в нашу гру.

Діти замовкли й розгублено переглянулися.

Ія лише знизала плечима й знову взялася малювати.

— Молодець, подруго. Залік! Бачу, ти чудово засвоюєш уроки, — почувся тихенький шепіт із рюкзака.

— Добре, що в мене є ти, — сумно усміхнулася дівчинка.

Ія намалювала будинок, річку й уже домальовувала птаха, коли почула, як Соня, з якою вона зазвичай гралася, сказала:

— Я хочу гратися з Ією. І з тобою теж хочу гратися.

Катя насупилася ще більше.

— Тоді я з тобою не дружу!

Соні стало сумно, але вона спокійно відповіла:

— Мені шкода. Але я сама вирішуватиму, з ким дружити.

Вона віддала ляльку й попрямувала до Ії.

— Іє, може, домалюємо разом? Я додам до твого малюнка двох дівчат — тебе й мене. Мені здається, буде здорово!

— Класно! Цьому малюнку справді не вистачає людей. Я не дуже добре вмію їх малювати, а в тебе гарно виходить, — відповіла Ія й посунула малюнок до Соні.

Робота закипіла. Вони разом весело сміялися, жартували й милувалися своїм творінням.