Глава 2. У ДИТСАДКУ

Коли сонце зазирнуло до Ії в кімнату, вона вже майже прокинулася та лежала, дивлячись у вікно. Раптом згадавши про Бумбозямчика, дівчинка стрімголов підскочила на ліжку й швидко озирнулася.

Бумбозямчик сидів на тумбочці та старанно щось вимальовував. Від зосередженості кінчик його язика смішно виглядав збоку, а сам він так поринув у роботу, що навіть не помітив, що подруга прокинулася й з усмішкою дивиться на нього.

— Привіт! — вигукнула дівчинка.

— О, невже! — зрадів Бумбозямчик. — Оце чудово! Ми зможемо нарешті погратися.

— Тільки не зараз. Мені вже треба йти до дитячого садочка.

Бумбозямчик насупився.

— Може, не варто? З ким же я залишуся?

Ія зітхнула. До садочка вона ходила щоранку, але особливої радості це їй не приносило. Значно краще було б залишитися вдома, бути з мамою й робити все, що заманеться. Але… Вона згадала слова мами: «Деяких речей просто неможливо уникнути. У кожного своя робота».

— А що ти малюєш? — поцікавилася Ія, підходячи ближче до монстрика.

Бумбозямчик старанно вимальовував свою домівку. На аркуші було зображено маленьке затишне ліжечко, накрите рожевим простирадлом з пухкою подушкою.

— Спати ж десь теж потрібно, — пояснив монстрик.

Ія уважно роздивилася малюнок.

— У тебе справжній талант! — усміхнулася дівчинка.

— Правда? — Бумбозямчик аж випростався від гордості.

— Давай я візьму тебе із собою, тоді ти не сумуватимеш, — запропонувала Ія.

— Супер! — зрадів монстрик.

Дівчинка відкрила невеликий рожевий рюкзак, який тато купив їй у минулі вихідні, коли вони разом ходили до зоопарку.

— Усередині тобі буде затишно.

Бумбозямчик зазирнув у рюкзак.

— До подорожі з тобою готовий! — вигукнув він і вже наступної миті застиг, перетворившись на звичайний малюнок.

Ія поклала аркуш у рюкзак і побігла збиратися до садочка.

Сніданок у дитсадку минув дуже швидко. Дівчинка вже давно не почувалася такою радісною. Мабуть, востаннє це було на її день народження або коли вони з батьками ходили до зоопарку чи в парк на каруселі.

Вона швиденько з’їла кашу та яйце. У звичайні дні манна каша їй зовсім не смакувала, тоді Ія могла довго сидіти над тарілкою й виколупувати ложкою грудочки. Але сьогодні вона була настільки захоплена думками про Бумбозямчика, що навіть не звернула уваги на смак сніданку.

Потім вихователька попросила дітей зобразити свої родини. Ія старанно намалювала маму та тата, а трохи осторонь — себе з Бумбозямчиком, як вони сиділи вдвох за столом та гралися.

— Щось я не дуже на себе схожий, — почула Ія знайомий голос із рюкзака, який поставила поруч і трохи відчинила. — Але мені приємно, що ми разом.

— Тихше, — прошепотіла вона. — Я стараюся. Мені ти й такий подобаєшся.

— Намалюй мені фіолетовий гребінець. Такого ні в кого немає.

Ія взяла олівець і швиденько домалювала Бумбозямчикові великий гребінець на голові.

— Оце вже краще! — задоволено мовив монстрик. — Тепер усі одразу зрозуміють, який я в тебе красень, — визирнувши назовні, він зробив самовдоволену міну, ніби щойно виграв важливий конкурс.

Ія тихенько засміялася.

— Що тебе так розвеселило? — поцікавилася вихователька, проходячи повз столи.

Дівчинка швидко показала їй малюнок.

— О, а це хто поруч із тобою?

— Це мій друг, — з гордістю відповіла Ія.

— Скажи їй, що я найкращий! — дівчинка почула шепотіння Бумбозямчика з рюкзака.

— Тсс! — ледве чутно прошепотіла Ія.

— Ти щось сказала? — перепитала вихователька.

— Він дуже класний, — мовила дівчинка.

Вихователька усміхнулася й рушила далі, але Ія помітила, що діти почали зацікавлено озиратися на неї.

— Здається, ми привертаємо забагато уваги. Що вони про мене подумають? — прошепотіла Ія.

— Мені здається, це не так уже й важливо, — відповів Бумбозямчик. — У них же немає такого друга, як я.

І він знову самовдоволено усміхнувся.

Раптом до столу Ії підійшла Марійка.

— А хто це в тебе намальований? — запитала вона, показуючи пальцем на Бумбозямчика.

Ія на мить розгубилася.

— Це мій новий товариш.

— Який кумедний! — засміялася Марійка. — А чому він жовтий?

— Бо мені захотілося, щоб він нагадував сонечко, — відповіла Ія.

Незабаром біля столу зібралося ще кілька дітей.

— А як його звати? Де він живе? А він любить цукерки? — сипалися запитання.

Бумбозямчик аж розплився від задоволення. Він сидів у рюкзаку й слухав, як дівчинка з гордістю розповідає про нього.