- Глава 12.1 -

Оля допиває каву, пересуває стакан по столу й уважно на мене дивиться:

– Знаєш, я тобі ще дещо скажу. Усі ці історії про випадкові зустрічі не просто так стаються. Іноді життя дає шанс. І треба вміти його помітити.

Її слова трохи чіпляють щось усередині – те, про що я боюсь навіть думати вголос. Тому що шанс – це завжди надія. А надія інколи болить, коли розбивається об жорстоку реальність. 

Оля прощається, обіцяє забігти ввечері, і я залишаюся на кухні сама, в тиші, що огортає мене як тепла ковдра. Я тільки-но підводжуся, щоб помити посуд, коли телефон несподівано вібрує на столі.

Ім’я висвічується миттєво. Це Артем.

Серце робить дивний ривок, і я навіть не встигаю заспокоїти подих, перш ніж натискаю “прийняти”.

– Привіт, – його голос звучить м'яко. – Як ви? Як Арінка?

Я усміхаюсь самій собі, бо всередині стало тепліше.

– Все добре. Вона побігла до школи, – відповідаю. – Зранку було багато розмов про вчорашній вечір. Їй усе сподобалося. 

– Арінка – неймовірна дитина, – сміється він.

Його сміх чесний, приємний, без тієї внутрішньої напруги, яку я інколи чула раніше. Я вперше ловлю себе на тому, що мені просто подобається чути його голос.

– А ти як? – питаю я обережно, не знаючи, чи це взагалі правильно.

– Чесно? – він робить невеликий вдих. – Думаю про тебе.

Я завмираю. Не очікувала такої прямолінійності. 

– Про мене? – питаю тихо, скоріше для галочки, бо частина мене вже знає відповідь.

– Так. Ти вчора дуже налякалася. Я переживав. І хотів би просто переконатися, що ти нормально почуваєшся.

Тепло, яке з’являється в моїх грудях, майже лякає. Я давно не чула, щоб хтось говорив зі мною так – щиро, без тіні міркування чи якоїсь вигоди.

– Я вже краще, – кажу. – Дякую тобі за вчора. За все.

– Хіба я міг інакше? Сам вплутав тебе у все це, – зітхає. – І тепер не знаю, як тобі допомогти. 

Я стискаю вільною рукою край столу. Такі слова не просто торкаються – вони проникають всередину, де зазвичай заховані всі мої страхи.

– Слухай… – продовжує він і на мить замовкає, ніби підбирає слова. – Якщо ти не проти, я хотів би запросити тебе сьогодні на невелику прогулянку. Просто пройтися. Подихати свіжим повітрям. Без італійців. Без планів. Без усього цього. Просто ти і я.

Моє серце робить тихий, але потужний удар.

– Я… – ковтаю повітря. – Думаю, це хороша ідея.

– Тоді я заїду після п’ятої. Домовились?

– Домовились.

Ми ще кілька секунд мовчимо – таке приємне мовчання, яке зовсім не хочеться переривати. А коли дзвінок закінчується, я стою посеред кухні з телефоном у руці й усміхаюсь.

Неначе хтось запалив світло в темній кімнаті. І я вперше за довгий час не хочу його гасити.

Увесь день я поводжуся дивно. І я це знаю. Навіть бачу збоку – але нічого не можу з собою зробити.

Телефон лежить на прилавку квіткової крамниці, а я – ніби прив’язана поглядом до чорного екрана. Раз на десять хвилин перевіряю, чи точно є інтернет, чи працює звук, чи не пропустила я дзвінок. Хоча Артем чітко сказав: після п’ятої.

Але я все одно ловлю себе на тому, що чекаю на нього так, ніби він має з’явитися будь-якої секунди.

Смішно. Гірко. І… дивно приємно.

Я перебираю букети тричі. Потім міняю воду у вазах – хоча міняла її годину тому. Потім знову перевіряю телефон. Руки тремтять ледь-ледь, але я роблю вигляд, що це просто від втоми.

Ближче до четвертої починаю думати про те, що ж одягнути. І за наступні сорок хвилин встигаю переодягнутися тричі.

Спочатку – у свою звичну сукню. Потім – у світлі джинси й блузу. Потім – у сарафан. І, зрештою, повертаюсь до першої сукні.

– Агов, мам! – чується раптом голос Арінки, коли вона заходить у крамницю після школи.

– Привіт, сонечко! – я аж підстрибую з місця. – Як уроки?

Арінка дивиться на мене примружено – так, як дивляться діти, коли щось починають усвідомлювати.

– Нормально. А з тобою що? Ти така… – вона шукає слово, хитає головою. – Нервова. Прямо як я перед контрольною.

– Та ні, просто роботи багато, – бурмочу. – А ще я зібралася на прогулянку. З Артемом. 

– Ось воно що! – вигукує Арінка серйозно, складаючи руки на грудях. – Ти реально закохалася.

Мені здається, земля трохи тремтить під ногами.

– Що?! – мало не задихаюся я. – Арінко!

Вона підходить ближче, сміється, ніби їй уже дванадцять, а не сім.

– Мамо, я тебе бачу кожного дня. Ти сьогодні така… інша. Гарніша. Усміхнена. І зачіску зробила.

Я прикриваю обличчя руками, а вона тихенько, але дуже по-доброму хихоче.

– Це тому що дядько Артем приїде? – додає вона вже тихіше.