- Глава 12 -

Дорога додому минає майже мовчки. Арінка засинає на задньому сидінні, притискаючи до грудей свого плюшевого зайця. Її дихання рівне, спокійне, і я ловлю себе на думці, що саме воно зараз заспокоює мене найбільше.

Коли машина зупиняється біля будинку, Артем вимикає двигун і повертається до мене:

– Давай я допоможу занести її.

– Не треба, – автоматично відповідаю, але він уже виходить. Мені і так соромно за свій зрив, але Артем вже обережно відкриває задні дверцята, нахиляється й бере Арінку на руки.

Рухи в нього такі дбайливі, що я не можу відвести погляду. Вона навіть не прокидається – лише трохи муркоче щось уві сні, притискаючись до нього.

Ми піднімаємось сходами, які знаходяться з іншого боку крамниці і ведуть одразу до квартири на другому поверсі. Артем іде попереду, і кожен його крок здається впевненим, спокійним. Я йду позаду, спостерігаючи, як він несе мою доньку – і відчуваю в грудях щось важке й тепле одночасно.

Коли ми входимо до квартири, він обережно кладе Арінку на ліжко, накриває ковдрою й тихо каже:

– Спи, маленька.

Я стою у дверях, і в мене в горлі утворюється клубок. Тому що давно ніхто не говорив до неї так. Хоча ні, не давно. Ніколи. І, мабуть, уперше за багато років я бачу чоловіка, якому я можу довірити не лише себе, а й її.

Артем виходить із кімнати, тихо зачиняючи двері, і ми залишаємося в напівтемряві коридору. Між нами – кілька кроків, але відчувається, наче ми стоїмо зовсім поруч.

– Вибач, – кажу я нарешті, стискаючи руки. – Я… знову все зіпсувала.

Він піднімає на мене погляд, і в його очах немає ні роздратування, ні здивування. Лише тепло.

– Ти нічого не зіпсувала, Квітославо. – Його голос спокійний, м’який. – Усе добре.

– Але я не мала так тікати. Ти ж бачив… я просто… – я запинаюсь, бо слова здаються безглуздими поруч із тією легкістю, з якою він це сприймає.

– Я бачив, як тобі було важко, – перебиває він лагідно. – І саме тому не питаю, в чому справа. Якщо ти не хочеш про це говорити – не треба. Головне, знай, що я поруч.

Його слова проникають так глибоко, що я відчуваю, як у грудях щось стискається, а потім – повільно відпускає. Я не пам’ятаю, коли востаннє хтось казав мені “я поруч”. Без вимог, без тиску, без обіцянок.

– Дякую, – шепочу. – За все.

– Не дякуй, – каже він, і на мить його рука торкається моєї. – Просто не закривайся, гаразд?

Я ледь усміхаюся. Насправді не збираюся зникати. А от сам Артем, мабуть, таки зникне, коли контракт буде підписаний й італійці полетять додому. 

Мій новий ранок пахне кавою й свіжим хлібом. На кухні ще стоїть тиша – лише звук ложки, що стукає об чашку, і дитячі кроки, які метушливо відлунюють коридором.

– Мамо, я запізнююся! – кричить Арінка, намагаючись застібнути куртку на ходу.

– Обережно, – сміюся, – ти зараз блискавку зламаєш.

Вона сміється у відповідь, хапає рюкзак, цілує мене в щоку й вибігає на сходи.

– Люблю тебе, ма!

– І я тебе, сонечко! – відповідаю їй у спину.

Коли двері зачиняються, у квартирі стає незвично тихо. Я нарешті дозволяю собі просто сісти на диван і видихнути.

Учорашній вечір прокручується в голові знову й знову – обличчя мого першого чоловіка, той страх, що стискав горло, і потім – Артем. Його спокій, його погляд, його слова. Я досі відчуваю, як ці слова оселилися десь глибоко, залишивши після себе щось тепле.

Дзвінок у двері висмикує мене з думок. Я йду відчиняти, й одразу бачу знайоме усміхнене обличчя.

– Привіт, красуне, – каже Оля, простягаючи два стакани кави. – Я взяла нам лате. Тепер чекаю твою розповідь, як пройшла вечеря.

Я зітхаю й беру стакан.

– Ти навіть не уявляєш, що сталося. 

Ми сідаємо за стіл, і я розповідаю. Про вечір, про те, як усе складалося чудово – аж до того моменту, коли побачила його. Про те, як мене паралізувало. І про те, як Артем просто взяв мене за руку й вивів. Без питань. Без тиску.

Оля слухає уважно, не перебиває. Її очі теплі, але в них блимає сум.

– Люба, ти мала розуміти, що ця зустріч мала відбутися рано чи пізно, – каже подруга. – Залишається сподіватися, що це було вперше й востаннє. 

– Я теж на це сподіваюся, – шепочу. – Але щось мені підказує, що ми ще зустрінемось. 

– Квітко… ти сильна. Але мені здається, що, можливо, Артем може стати твоїм тилом. Він хороший. Можливо, у вас є шанс. 

Я мовчу, розмішуючи каву. Оля говорить правильно, але я-то знаю, що для Артема все це лише частина плану, і не більше. 

– Я б дуже хотіла, щоб він став моїм тилом, – зізнаюсь. – Але вже давно не вірю в казки, де прекрасний принц закохується в просту смертну. Ще й з купою проблем за спиною. 

– А ти повір, – стоїть на своєму Оля. – Бо я впевнена, що він з'явився у твоєму житті не просто так. 

Я нічого не відповідаю. Бо насправді не маю, що сказати. Я дійсно можу вірити, але, чи допоможе це мені якось в майбутньому… не впевнена.