- Глава 11.1 -

Артем мовчки веде мене до автомобіля. Його рука на моїй спині – тепла, впевнена, і цей дотик тримає мене на плаву. Світ навколо все ще розмитий, ніби хтось стер межі між реальністю і спогадом.

Він відкриває дверцята й каже спокійно, але твердо:

– Сідай всередину. Я заберу Арінку і попрощаюся з Сільвією та Джакомо. Добре?

Я лише киваю. Не маю сил говорити.

Коли він відходить, я повільно вмощуюсь на сидінні, складаю руки на колінах. Дихання нерівне, серце калатає, як після бігу. Але це не страх тепер – це біль, який я давно сховала, а тепер він вирвався назовні. І варто лише заплющити очі – мене відразу повертає туди, у минуле.

Тоді мені було всього вісімнадцять. Я щойно дізналася, що вагітна. Пам’ятаю, як тримала в руках тест, серце билося швидко, і водночас було так радісно, ніби світ розквітав на моїх очах. Я кохала. І вірила, що він – той самий, єдиний.

Коли сказала йому, він спершу мовчав. Стояв навпроти, блідий, з тими очима, в яких не було ні радості, ні страху – лише злість.

– Ти з глузду з’їхала? – ці слова досі звучать у голові, чітко, як тоді. – Я не готовий. Я не хочу цього.

Він гримнув дверима тоді і просто пішов, залишивши по собі лише тишу.

Минуло багато років, але те відчуття порожнечі я пам’ятаю донині. І сьогодні, коли я побачила його – старшого, впевненішого, у дорогому костюмі – всередині все стиснулося. Бо для мене він не змінився. Для мене він назавжди залишиться тим хлопцем, який зруйнував моє життя й покинув тоді, коли я найбільше потребувала підтримки.

Я не хочу, щоб він бачив Арінку. Не хочу, щоб хоч на мить подумав, що має на неї право. Він не заслуговує навіть знати, якою прекрасною стала його донька.

Я вдихаю глибше, намагаючись заспокоїтись. Дивлюся у вікно, на вечірнє місто, де світло ліхтарів відбивається у склі, і думаю лише про одне: щоб Артем повернувся швидше, щоб ми поїхали, щоб я більше ніколи не побачила цього чоловіка.

Дверцята відчиняються – і я одразу чую голос Арінки:

– Мамо, ти спиш?

Я швидко витираю очі, вдихаю глибше й повертаюся до неї з усмішкою, хоча губи тремтять.

– Ні, сонечко, просто… трохи голова розболілася.

Вона дивиться знизу вгору – уважно, як завжди, коли щось підозрює.

– Через шум? Там справді було дуже голосно.

– Так, мабуть, через це, – киваю, вдячна за можливість сховатися за півправдою. Бо так, голова дійсно болить. Але не через музику. А через спогади, що знову роздерли серце на шматки.

Артем допомагає Арінці застебнути ремінь безпеки, а потім сідає за кермо. Його рухи спокійні, зосереджені, і навіть те, як він закриває дверцята, здається якимось обережним, неначе боїться зробити мені ще болючіше.

– Як ти? – тихо питає, коли заводить двигун.

– Уже краще, – відповідаю, дивлячись у вікно, щоб уникнути його погляду.

– Ти впевнена?

Я ледь усміхаюся.

– Впевнена. Просто перенервувала.

Він не наполягає. Лише киває й поглядає на Арінку у дзеркало заднього виду.

– Маленька, все добре?

– Так! – гордо відповідає вона. – А пані Сільвія й пан Джакомо… вони не образилися, що ми пішли раніше?

Артем кидає короткий погляд на мене й відповідає рівно:

– Ні, зовсім ні. Я все пояснив. Вони передавали вам обом вітання й сказали, що вечеря була чудовою.

– От і добре, – каже Арінка, задоволено вмощуючись на сидінні. – А я там на батуті стрибала! Ви бачили?

– Ми бачили, – усміхається Артем. – І, здається, батут був задоволений твоїми стрибками – він аж скрипів від захвату.

Дівчинка сміється, і цей сміх лунає у салоні, розганяючи тишу. М’який, живий звук, який повертає мене до реальності.

Я дивлюся на свою доньку, моє найкраще рішення, моє серце – і потім на Артема, який зараз тихо щось наспівує під ніс, тримаючи кермо однією рукою.

І всередині знову з’являється те саме дивне відчуття. Безпека. Наче вперше за довгі роки я можу просто дихати, не думаючи, що хтось забере в мене це спокійне життя.

Я відвертаюся до вікна, щоб він не побачив мої очі. Бо якщо подивиться – зрозуміє, що я більше не сприймаю його як тимчасову роль. Що я починаю звикати до нього.

Можливо справа в тому, що Артем став моїм захисником. Ніхто ніколи нічого подібного для мене не робив. 

Мабуть, тому я так до нього прив’язалась. Адже минуло не так багато часу з нашого знайомства, а я вже відчуваю сильну тягу до цього чоловіка.