- Глава 11 -

Квітослава

Я боялася цієї вечері. Як тільки вийшла з дому, всередині було дивне відчуття, ніби я крокую на тонкий лід. Здавалося, досить одного неправильного слова – і крига трісне.

Але, на диво, цього не сталося. Навпаки – усе йде настільки добре, що я сама собі не вірю.

Сільвія та Джакомо – чарівні. Вони сміються, розповідають історії, жартують, дивуються, як Арінка може стільки говорити без пауз. А Артем – зовсім не той, якого я знала в офісі: нестримно спокійний, без жодної тіні напруги. Його усмішка природна, очі світяться. І я бачу – він у своїй стихії. І мені чомусь від цього спокійно.

Може, тому що я вперше бачу: він не просто бізнесмен, який продумує кожен крок. У ньому є щось людяне, справжнє.

Я ловлю себе на тому, що мені навіть приємно поруч із ним. Смішно, але я вже не думаю, що хочу втекти – я хочу, щоб цей вечір тривав довше.

Коли всі замовляють десерт, я вибачаюсь і йду до вбиральні. Там тихо, лише чути приглушене дзюрчання води.

Я повільно відкручую кран, підставляю руки під теплий струмінь і дивлюся на себе в дзеркало. На жінку з трохи розпущеним волоссям, у простій, але елегантній сукні, з ледь помітною усмішкою.

І ця усмішка… справжня. Не та, якою я користувалася на початку, коли треба було виглядати переконливо. Вона абсолютно щира.

Мені однозначно подобається цей вечір. Подобається відчуття спокою, яке він дає. Подобається, що поруч Артем і що він дивиться на мене так, ніби я не просто частина плану. І хоч я знаю, що все це – гра, ролі, придумана історія, у душі все одно з’являється дурне, але солодке бажання: а раптом колись це стане правдою?

Я вдихаю глибше, поправляю волосся, злегка торкаюся губ пальцями – ніби хочу переконатися, що усмішка справді моя, і повертаюся до зали.

Музика м’яко лунає, чути сміх Арінки десь із дитячої кімнати, Сільвія розповідає якусь історію, Артем слухає її, злегка схилившись уперед. Я вже хочу підійти, але… зупиняюся.

Серце різко стискається. Погляд наштовхується на знайоме обличчя серед гостей біля бару. І повітря наче зникає.

Високий чоловік у темному піджаку стоїть спиною до мене, але варто йому трохи повернутися – і я бачу його обличчя. Те саме обличчя, яке мені снилося ночами. Те, яке я хотіла стерти зі свого життя.

Мій колишній. Батько Арінки.

Мені здається, що час зупиняється. Я стою посеред залу, серед людей, світла, музики, сміху – але все це віддаляється, тьмяніє, мов крізь скло. Я бачу лише його. І моє тіло перестає мені належати.

Ноги приросли до підлоги. Горло стискає, дихання рветься уривками. Я не можу ні поворухнутись, ні навіть крикнути.

Паніка підступає так раптово, що здається – ще трохи, і я впаду.

І саме в цю мить чиясь тепла долоня торкається мого плеча.

– Квітко? – голос Артема звучить глухо, але турботливо. Він підходить ближче, нахиляється, його очі шукають мої. – Що сталося?

Я не можу відповісти. Лише дивлюся на нього – і в голові крутиться одна думка: захисти мене.

Він, здається, усе розуміє без слів. Його руки міцніше стискають мої плечі, і я роблю крок до нього, так близько, що відчуваю запах його парфумів і тепло від тіла. Хочеться просто заховатися в цьому теплі – від усього світу, від минулого, від нього.

– Мені… потрібно на повітря, – прошу тихо, ледве чутно. – Будь ласка.

Артем не запитує нічого. Лише бере мене за руку – впевнено, обережно – і веде до виходу.

Ми виходимо на вулицю, і холодне вечірнє повітря вдаряє в обличчя. Я нарешті можу вдихнути на повні груди. Але руки все ще тремтять.

Артем повертається до мене, його погляд повен занепокоєння.

– То що сталось? Ти зблідла.

Я дивлюся на нього, на його щирі очі, і відчуваю, як клубок підходить до горла.

– Там… у залі… – голос зривається. – Я бачила свого колишнього.

– Колишнього? – тихо перепитує він.

Я киваю, намагаючись зібратися, але слова все одно сиплються уривками.

– Ми не бачилися… з того часу, як я була вагітна. Він тоді сказав, що не готовий. Просто пішов. І я не хочу, щоб він побачив мене. Щоб побачив її.

Я відчуваю, як сльози підступають до очей, але стримую їх.

– Артеме, я не хочу, щоб він бачив Арінку. Він відмовився від неї, ще коли вона була всередині мене. І останнє, чого я хочу – щоб він тепер знову з’явився.

Він мовчить. Просто дивиться на мене – довго, уважно, з тією серйозністю, яка пробирає до кісток. А тоді повільно кладе долоню мені на щоку.

– Ти не одна, – каже тихо. – І він не посміє навіть наблизитись.

У цей момент я раптом вірю йому. Бо в його голосі немає обіцянки – там сила. І спокій, який мені зараз потрібен більше за все.

Артем мовчки веде мене до автомобіля. Його рука на моїй спині – тепла, впевнена, і цей дотик тримає мене на плаву. Світ навколо все ще розмитий, ніби хтось стер межі між реальністю і спогадом.