- Глава 10.1 -

Артем

Я стою біля машини, перевіряю годинник – ще десять хвилин до призначеного часу. Погода сьогодні дивно спокійна: жодного вітру, м’яке сонце, легке тепло, яке нагадує, що зима поволі відступає. І, мабуть, саме тому я почуваюся… незвично спокійно. Хоча за логікою мав би хвилюватися.

Ця вечеря – не просто зустріч. Сільвія хоче побачити нас разом. Мене, Квітославу та її доньку. Ще кілька днів тому я би зводив із розуму своїх помічників, перевіряючи кожну деталь плану. Але зараз – ні. Я не відчуваю паніки. Навпаки – є якесь дивне відчуття впевненості, що все пройде добре.

Можливо, тому що я вже не сприймаю це як гру. Не знаю, коли саме межа між роллю й реальністю стерлася, але тепер, коли думаю про Квітославу, не можу назвати її частиною плану. Вона просто є. І цього достатньо.

Я пам’ятаю її голос у телефоні вчора – схвильований, тихий, трохи обурений. Вона хвилювалася не за себе, а за доньку. І саме це зачепило мене найбільше. Її турбота – справжня та щира. Така, якої я давно не бачив.

Може, тому я не хвилююся. Бо знаю: поки поруч вона – усе буде добре.

Я спостерігаю, як відкриваються двері крамниці, і чомусь затамовую подих. Маленька фігурка Арінки біжить попереду, тримаючи маму за руку, а Квітослава – як завжди – рухається спокійно, у своєму темпі, але з тією невимушеною грацією, яку неможливо не помітити.

Я ловлю себе на усмішці. Так, сьогодні все буде добре. Просто не може бути інакше.

– Дядьку Артеме, а ви нас чекали? – питає Арінка, а я не можу не усміхнутися.

Я не встигаю навіть відповісти, як вона вже стоїть біля машини, зазирає всередину, ніби шукає там щось дуже важливе. Квітослава йде позаду – у простій світлій сукні й пальті, волосся зібране, але кілька пасом спадають на щоки. І мені чомусь хочеться відгорнути їх пальцями.

– Авжеж, чекав, – кажу я, відкриваючи їм дверцята. – І давай одразу домовимось, що ти не будеш називати мене дядьком. Просто Артем. Добре? 

– Добре, – Арінка охоче погоджується і переводить погляд на Квітославу. – Мамо, а можна я сяду спереду? В Артема така класна машина!

– Ні, сонечко, – тихо каже Квітослава, – ти позаду. А я поруч з тобою. 

– Ти можеш спереду, – швидко кажу. – А для Арінки я придбав автокрісло. 

– Навіщо? – Квітка явно здивована. – Вона не буде часто їздити в твоїй автівці. 

– Про всяк випадок, – знизую плечима, бо, якщо чесно, і сам не розумію, навіщо це мені. Знав, що сьогодні ми разом їдемо в ресторан, тому і прийшла думка убезпечити пересування цієї дівчинки. 

Квітослава кидає на мене той самий погляд, у якому змішуються подяка й обережність. Я роблю вигляд, що нічого не помічаю, сідаю за кермо й рушаю.

– Отже, Артеме, – починає Арінка серйозним тоном, – ти справді з Італії?

Я ледве стримую сміх.

– Ні, я з України. А чому питаєш?

– Бо мама казала, що ми їдемо вечеряти з італійцями, – пояснює вона. – І я подумала, що ти теж один із них. Ти так на італійця схожий. 

Квітослава ледь усміхається, хитає головою.

– От бачиш, у тебе вже фан-клуб, – каже вона тихо.

Її слова змушують мене усміхнутися ширше, ніж хотів би. Але, дивлячись на неї, я відчуваю щось дивне – м’яке, спокійне, тепле. Таке, чого не відчував ніколи.

Ми їдемо далі, і в салоні панує дивна гармонія. Квітослава сидить збоку, мовчить, але я час від часу розглядаю її профіль. Вона дивиться на доньку, на мене, і в її очах – легкий сум. Наче боїться, що цей вечір – лише короткий сон.

А мені не хочеться, щоб він закінчувався. Не хочеться, щоб це усе знову стало домовленістю.

Я ловлю себе на думці, що якби хтось зараз запитав, ким для мене є ці дві дівчини, я, мабуть, не зміг би відповісти, що просто знайомими.

Бо зараз – вони виглядають, як сім’я. Моя сім'я, і це дуже дивно. 

Маю сказати, що до вибору ресторану я поставився з усією серйозністю. 

Тепле світло, м’які кольори, живі рослини біля вікон і великий зал із дитячою кімнатою, що схожа радше на маленьке королівство. І коли ми заходимо всередину, я бачу, як Арінка буквально завмирає.

– Мам! Дивись! – її очі світяться, як дві лампочки. – Там гірка! І батути! І навіть будиночок принцеси!

Квітослава усміхається – так щиро, що я ловлю себе на думці, що міг би дивитися на цю усмішку годинами.

– Пізніше, Арінко. Спочатку привітаємося з пані Сільвією і паном Джакомо.

– Добре, – погоджується вона, хоч видно, що її тіло вже наполовину у світі батутів.

Ми підходимо до столу. Сільвія та Джакомо підводяться, обоє усміхнені та елегантні. Вони одразу розкривають руки, ніби зустрічають не партнерів, а старих друзів.

– Артеме! Che piacere! І ось вони, наші красуні! – вигукує Сільвія, нахиляючись до Квітослави. – Ви ще прекрасніші, ніж я пам’ятаю!

Квітослава трохи ніяковіє, але її чарівність природна.

– Дякую, сеньйоро, мені дуже приємно.