- Глава 10 -

Як тільки за Сільвією зачиняються двері, я одразу ж беру в руки телефон. Арінка щось наспівує біля вітрини, переплітаючи стрічки – її не хвилюють дорослі історії, не існує ніяких контрактів, партнерів, маскувань. У її світі все простіше: квіти пахнуть, мама поруч, день хороший.

Я дивлюся на неї й розумію, що мушу діяти. Не можу просто чекати, поки все саме розсмокчеться.

Залишаю Арінку у крамниці разом зі своєю помічницею, а сама йду до нашої квартири, яка розташована на другому поверсі. Зачиняю двері на кухню, щоб донька ненароком не підслухала розмову, і сідаю на диван. 

Набираю номер Артема, і він відповідає майже одразу:

– Квітославо? – голос упевнений, але в ньому чути легке здивування. – Як ти? Все добре?

– Я б так не сказала, – зітхаю. 

– Щось трапилось?

– Так. І, думаю, тобі варто знати. Сьогодні в мене в крамниці була Сільвія Ріцці.

– Сільвія? – у його голосі чується подив. – У тебе?

– Так. Вона сказала, що вирішили зробити сюрприз… і подивитись, чим займається наречена нового партнера.

На тому кінці дроту кілька секунд тиша. Я уявляю, як він проводить рукою по потилиці – завжди так робить, коли стримує емоції.

– Я так розумію, що вона по карті на тебе вийшла. Назву крамниці запам'ятала. Діло залишилося за малим. 

– Мабуть, так, – киваю і тільки потім згадую, що Артем мене не бачить. – Я спочатку теж не могла второпати, як вона мене знайшла, а потім згадала, що казала їй назву крамниці. 

– І? – питає він нарешті. – Як усе пройшло?

– Вона була дуже мила, – відповідаю. – Але тепер хоче зустрітися з нами ще раз. За вечерею, І, Артеме… вона хоче бачити Арінку. Донька була в крамниці, коли вона прийшла, тому мені довелося сказати правду. Я додала, що ти мою доньку дуже любиш. 

Ще кілька секунд мовчанки. Моє серце калатає, як навіжене. Уявлення не маю, що скаже Артем. Можливо розізлиться, адже про таке ми не домовлялися. 

– Все гаразд, – каже він нарешті. Спокійно. Без здивування. Без паніки.

– І що, ти не здивований? – питаю, трохи обурено.

– Ні, – чую усмішку в його голосі. – Якщо чесно, я цього чекав. Сільвія – людина, яка завжди хоче бачити більше, ніж їй показують. Вона не з тих, кого можна переконати словами. Їй потрібно побачити все на власні очі. От вона і побачила. 

– Артеме, але ти розумієш, що це… – я шукаю потрібне слово, – це вже занадто. Арінка – дитина, вона не повинна бути частиною твоєї гри.

Він мовчить. Потім тихо каже:

– Мені щиро шкода, але Арінці треба піти з нами на цю вечерю. Ти маєш переконати її, що ми з тобою пара. 

– Я не буду брехати власній доньці! – вибухаю від обурення. 

– Тоді не бреши, – відповідає спокійно. – Між мною і тобою дійсно щось є. Може не палке кохання, але певний зв'язок – так. Тому все майже правда. 

Певний зв'язок? 

Він так це назвав? 

Я глибоко вдихаю і видихаю. Розумію, що немає сенсу себе накручувати, але все одно роблю це, бо не бачу виходу з цієї ситуації. 

– Квітко, це всього на один вечір, – тишу розриває стриманий голос Артема. – І все. Я обіцяю. 

– Добре, – видихаю і першою кидаю слухавку. 

Мене дратує все, що зараз відбувається. Я не хочу придумувати щось для доньки і брехати їй. Але якщо згадати, що я роблю це для її спокою, то, мабуть, доведеться переступити через себе. 

Артем допоміг мені, а я маю допомогти йому. Ще один раз, і все. 

Після розмови з Артемом я довго не можу зібратися з думками. Його слова все ще звучать у голові – спокійні, впевнені, але з тією дивною ноткою щирості, яка не дає мені спокою.

Я повторюю собі, що це просто частина плану, просто його спосіб тримати ситуацію під контролем. Але чомусь не можу в це повірити до кінця.

Щоб не думати, занурююся в роботу. Повертаюся до крамниці, замінюю воду у вазах, складаю нові букети, записую замовлення. День добігає кінця, і втома приємно лягає на плечі.

Арінка сидить у кутку, малює фломастерами квіти – великі, кольорові, на весь аркуш. Вона така зосереджена, що я ловлю себе на тому, що усміхаюся.

– Готова, помічнице? – питаю, коли замикаю касу.

– Так! – відповідає вона й уже тягне мене за руку.

Ми піднімаємось на другий поверх у нашу квартиру. Коли двері зачиняються, світ стає маленьким, домашнім. Тиша, запах яблучного пирога, м’яке світло настільної лампи – усе повертається на свої місця.

Арінка швидко приймає душ, чистить зуби й забирається під ковдру з улюбленим плюшевим зайцем. Я сиджу поруч, проводжу пальцями по її волоссю, яке пахне м’ятою з дитячого шампуню.

– Мам, – каже вона, позіхаючи, – а дядько Артем тебе любить? Я чула твою розмову з тітонькою Сільвією.

Я завмираю. Це питання вириває повітря з грудей. Вона дивиться на мене широко розплющеними очима – такими щирими, що неможливо просто усміхнутися й уникнути відповіді.