- Глава 9 -

Я заходжу до квартири вже пізно ввечері. Світло в коридорі приглушене, годинник на стіні цокає рівно, майже заспокійливо. З кухні долинає запах ромашкового чаю – мабуть, Оля залишила заварник на плиті. Арінка давно спить. І лише тепер, коли двері за мною тихо зачиняються, я нарешті дозволяю собі видихнути.

Сідаю на диван, знімаю сумку і нахиляюсь, щоб роззутись. В голові ще дзвенить від емоцій сьогоднішнього вечора: усмішки, сміх, м’яке світло ресторану, італійські компліменти, його погляд…

Особливо – його погляд.

Я піднімаю руку, торкаюся скроні, де він колись ледь відчутно поцілував мене того дня біля офісу. І розумію, що мені вже не хочеться переконувати себе, ніби все це лише роль. Бо мені подобається Артем.

Так, подобається.

Він уважний. Спокійний, але з іскрою. Той, хто завжди знає, що робити, і водночас дивиться так, ніби бачить тебе справжню – без прикрас, без маски. І від цього стає страшно.

Страшно не тому, що він може зникнути. А тому, що я можу забути, хто я є без нього.

Я відкидаю голову на спинку дивана, дивлюсь у стелю і думаю про все це як про дивний сон, у який мене затягнуло. І який неможливо продовжувати без наслідків.

Артем грає роль, у якій я – лише деталь. Красива, зручна, необхідна для його плану. І я це розумію. Він не обіцяв нічого іншого. Йому потрібен контракт, довіра партнерів, імідж. А потім…

Потім італійці поїдуть, і все закінчиться. Він знову стане тим, ким був: успішним, холодним, розважливим бізнесменом. А я – просто дівчиною, яка продає квіти.

Між нами прірва, і не лише соціальна. Вона глибша, ніж може здатись. Я живу просто, рахую кожну копійку, думаю про школу для Арінки, про плату за оренду. А він оперує цифрами, від яких у мене паморочиться голова.

Ми з різних світів.

І навіть якщо йому справді цікаво зараз – це лише частина гри. А я не маю права піддатися ілюзії.

Я встаю, вимикаю світло в кімнаті й заходжу до дитячої. Арінка спить, її кучеряве волосся розкидане по подушці, маленька долонька лежить під щокою. Я нахиляюсь, накриваю ковдрою й усміхаюсь.

Ось вона – моя справжня причина триматися на плаву. Моя любов, що не потребує доказів і не зникає після завершення контракту.

– Ти – моє все, – шепочу, торкаючись її щоки.

І в ту мить даю собі обіцянку:

Не дозволю серцю помилитися. Не дозволю йому прив’язатися до того, хто не зможе залишитися. Бо мені потрібен не герой з планом. Мені потрібен той, хто вибере не вигоду, а нас з Арінкою.

Сьогоднішній день минає у шаленому вирі. Клієнти приходять один за одним, телефони дзвонять без упину, і я навіть не встигаю сісти. Повітря в крамниці пахне свіжими трояндами, евкаліптом і кавою – я сьогодні, здається, випила її вже четверту чашку, щоб не заснути просто на ногах.

І це добре. Коли є робота, немає часу думати. А я саме цього й прагну – не думати.

Телефон лежить на прилавку, ближче до очей, ніж хотілося б. І я раз по раз ловлю себе на тому, що дивлюся на екран, який мовчить. Жодного повідомлення. Жодного дзвінка.

Нічого.

Можливо, він зайнятий. Можливо, просто немає потреби дзвонити. Можливо… мої послуги більше не потрібні.

Ця думка ріже всередині гостріше, ніж хотілося б визнавати. Я ж обіцяла собі – не прив’язуватися, не чекати. Та реальність, як завжди, виявляється складнішою.

Після обіду прибігає Арінка – усміхнена, рум’яна, з двома кісками й шкільним рюкзаком, який більший за неї по вазі.

– Мамо, я тобі допоможу! – каже вона серйозно, і я не можу не усміхнутися.

Вона знімає куртку, підгортає рукави і починає сортувати стрічки за кольорами. Робить це так старанно, що серце мимоволі м’якшає.

– Молодчинка, – кажу я. – Тільки не переплутай рожевий із персиковим, добре?

– Я знаю, який який! – гордо відповідає вона.

І час іде швидше. Ми сміємося, працюємо, складаємо букети – і в якийсь момент я навіть ловлю себе на тому, що більше не думаю про Артема. Хоча… не зовсім. Десь глибоко все одно живе це дивне очікування.

І ось, коли день майже добігає кінця, дзвіночок на дверях лунає так різко, що я навіть здригаюся. Підводжу голову, витираю руки об фартух і йду до входу.

– Добрий вечір, – кажу звичним голосом, але коли піднімаю очі – завмираю.

На порозі стоїть сеньйора Сільвія Ріцці. Елегантна, як завжди, у світлому пальті, з легкою хусткою на шиї й тією самої теплою, але впевненою усмішкою.

– Buongiorno, cara! – каже вона, розкриваючи руки. – Я тебе знайшла!

– Сеньйоро Ріцці?.. – я ледве не забуваю, як дихати. – Я… я не знала, що ви приїдете.

Вона сміється легко, по-доброму.

– Ми з Джакомо вирішили зробити сюрприз. Хотіли подивитись, чим займається наречена нашого нового партнера! Тільки у нього справи з'явилися, а я викликала таксі й приїхала сама. Добре, що вчора ти сказала назву крамниці. 

Я відчуваю, як кров відливає від обличчя. Вчора я сказала назву? Навіщо?