- Глава 8 -

Після того, як Арінка засинає на дивані під мультик, ми з Олею перебираємось у мою кімнату. На ліжку – ціла гора суконь, прикрас і варіантів взуття, які вона безжально відкидає одну за одною.

– Ні, це занадто просто, – бурчить вона, тримаючи в руках мою улюблену бежеву сукню. – Ти маєш виглядати не просто мило, а так, щоб він не міг відвести очей.

– Олю, це ж не побачення, – кажу я, хоч усередині серце починає битися швидше. – Це ділова вечеря.

– Ділова вечеря з чоловіком, який називає тебе “кохана” тоді, коли навколо італійці. Не мороч мені голову, – кидає вона з усмішкою і витягує з шафи щось абсолютно протилежне моїй скромності.

Світло-сіра сукня до колін, приталена, але не відверта. Тканина м’яко лягає на тіло, підкреслюючи талію. Вона тримає її переді мною, як трофей.

– Ось. Вона ідеальна. І не сперечайся.

– Але ж я… – починаю, але вона вже тягне мене до дзеркала.

Через кілька хвилин ми сміємося, як підлітки: вона сушить мені волосся феном, примовляючи щось про ефект м’яких хвиль, я кручуся, намагаючись не розмазати помаду, а потім ми обидві затихаємо.

Бо в дзеркалі стоїть хтось інший. Жінка з ясними очима, легкими кучерями на плечах і усмішкою, у якій є і хвилювання, і щось ще – наче обіцянка.

– Ти красива, Квітко, – каже Оля щиро, без жартів. – Але не просто зовні. Ти світишся зсередини.

Я сміюся, щоб приховати, як мене пробрало її “світишся”.

– Це просто світло лампи, – кажу я.

– Ага, звісно, – відповідає вона, закочуючи очі. – Не забувай дихати, коли він тебе побачить. І пам’ятай, що ти не просто частина його плану. Ти – жива і дуже гарна.

Я вдихаю глибше, дивлячись у дзеркало ще раз. Жива. Так, саме це слово звучить у мені.

Телефон на столику блимає – повідомлення від Артема: “Я виїхав. Буду за двадцять хвилин.”

Мене пронизує хвиля адреналіну. Оля підморгує помітивши це:

 – Ну що, пані наречена? Час блищати.

Я беру пальто, кидаю останній погляд у дзеркало. І коли виходжу з квартири, мені здається, що кроки лунають гучніше, ніж зазвичай.

Виходжу на вулицю трохи раніше, ніж домовлялися. Повітря прохолодне, пахне вечірнім містом і ще чимось солодким – може, жасмином із сусіднього двору. Стою біля крамниці, ховаючи руки в кишені пальта, і чекаю.

Темна машина сповільнюється біля узбіччя, фари м’яко блимають, і через кілька секунд дверцята відчиняються. Артем виходить до мене, і я бачу, як він завмирає.

Його погляд ковзає по мені – від волосся, яке Оля старанно вклала хвилями, до сукні, що ніжно лягає на талію. Його обличчя, завжди спокійне й контрольоване, цього разу видає щось інше – здивування.

Справжнє, нестримне, навіть трохи розгублене.

– Ти… – починає він, але зупиняється, усміхається самими кутиками губ. – Виглядаєш приголомшливо.

– Дякую, – кажу тихо, і мені здається, що голос зрадницьки тремтить.

– Ні, я серйозно, – додає він після паузи. – Я, мабуть, мав би сказати щось більш ділове, але зараз це неможливо.

Він обходить машину, відкриває для мене дверцята – звична, ввічлива дія, але цього разу вона виглядає зовсім інакше. Майже як щось інтимне. Його рука, коли я сідаю, торкається моєї спини – легенько, обережно, ніби він боїться зруйнувати щось крихке.

Ми рушаємо. У салоні тихо, лише легка музика і м’яке світло панелі. Я відчуваю, як він час від часу кидає короткі погляди в мій бік, і, коли наші очі випадково зустрічаються у відображенні бокового скла, мені доводиться відвести погляд першою.

– Якщо чесно, – каже він нарешті, – я трохи хвилювався перед цією вечерею. Але тепер думаю, що хвилюватись будуть вони.

– Ти занадто добре говориш компліменти, – усміхаюся я.

– Я просто кажу правду, – відповідає він спокійно, але в голосі є щось тепле, зовсім не ділове.

І в ту мить я розумію, що його розгубленість – не випадкова. Вона щира. Він бачить мене, і, здається, не як частину свого плану.

А я ловлю себе на тому, що не хочу, щоб цей вечір закінчувався. Бо вперше за довгий час я почуваюся не просто справжньою – я почуваюся потрібною. 

Ми заходимо до ресторану, і на мить мені здається, що всі розмови довкола стихають. Тут м’яке освітлення, приглушена музика, аромат кави й дорогих парфумів, що змішується у щось спокійне й затишне. Артем іде поруч – спокійний, упевнений, і його рука на моїй талії знову повертає мені відчуття стабільності.

– Не хвилюйся, – шепоче він, поки нас проводять до столика, – просто будь собою.

Я киваю, хоча дихати трохи важко. Італійці вже сидять за столом – Джакомо та Сільвія Ріцці, приємна пара з теплими усмішками й живими очима. Коли вони нас бачать, обоє одночасно підводяться.

– Артеме! – вигукує Джакомо, простягаючи руку. – Ми вже думали, що ви про нас забули. 

Артем сміється, вітається, і, коли представляє мене, я ледь не забуваю, як правильно вклонитися.