- Глава 7.1 -

Ми під’їжджаємо до магазину, і я нарешті відчуваю, як напруга повільно спадає. Рідна вивіска, знайомі квіти за вітриною, запах землі й свіжої зелені – усе це повертає мене до себе. Мій маленький, звичний світ, де все зрозуміло.

Артем заглушує двигун і повертається до мене. Його голос спокійний, але в ньому чується легкий відтінок серйозності:

– Сьогодні ввечері буде ще одна зустріч. Вечеря в ресторані з Ріцці. Вони хочуть обговорити фінальні деталі. І я хочу, щоб ти була поруч.

– Знову? – питаю тихо, хоч розумію, що не маю права дивуватись.

– Так. Вони переконані, що ми – пара. І це добре. Треба закріпити враження.

Я киваю, намагаючись не показати, як сильно це мене напружує. Він усміхається – трохи втомлено, але тепло.

– Я заїду по тебе о сьомій. Не хвилюйся, усе мине спокійно.

Я відчиняю дверцята, вдихаю прохолодне повітря й відповідаю:

– І ти не хвилюйся. Я постараюсь виглядати переконливо.

Він киває.

– Ти й без особливих зусиль виглядаєш переконливо.

Його слова лунають у мені ще довго, навіть коли я вже заходжу до крамниці.

Усередині пахне трояндами, м’ятою й лавандою. Я знімаю кардиган, вішаю його на гачок і вмикаю м’яке світло над прилавком. Руки автоматично беруться до роботи – замінити воду у вазах, перевірити зрізи, розкласти нові стрічки.

Робота, яку я люблю. Робота, яка завжди заспокоює.

Але сьогодні – не працює. Кожен рух механічний, думки постійно повертаються до ранку.

До того, як він дивився на мене під час зустрічі. До його матері – енергійної, владної, але не злої. Я не можу злитися на неї. Навпаки, розумію її: кожна мати хоче для свого сина найкращого.

І я б, напевно, теж насторожилась, якби на її місці побачила невідому дівчину біля своєї дитини.

І все ж… Після цієї зустрічі я відчуваю, що його план починає тріщати по швах. Це вже не просто вдавана історія для партнерів. Втрутилася сім'я, а це геть інший рівень. 

Я ставлю відро з трояндами на місце й витираю долоні рушником. Думки не дають спокою. Я не готова до таких життєвих поворотів, але вибору немає. Артем допоміг мені, а я повинна допомогти йому. 

Дверний дзвінок дзеленчить, коли я саме поливаю фіалки на підвіконні.  Відчиняю, і бачу на порозі Олю з легкою втомою в очах і рюкзаком Арінки в руках.

– Привела твоє сонечко, – каже вона, а Арінка, не чекаючи запрошення, одразу кидається до мене, обіймає за талію.

– Мамо, я така голодна!

– На кухні вже чекає твоя улюблена картопелька і котлети, – усміхаюсь.

Донечка біжить туди, а я дивлюсь на подругу, яка  тим часом розстібає кофту і кидає мені уважний погляд – той, від якого не сховаєшся.

– Ну? – питає вона. – Розповідай.

– Про що? – роблю вигляд, що не розумію, й дістаю з полиці ножиці.

– Не прикидайся, Квітко. Як все пройшло?

Я зітхаю. Ставлю ножиці, опираюсь на стільницю.

– Ти навіть не уявляєш, який сьогодні день був.

– Ну, так розкажи, – каже вона й сідає за стіл, підперши щоку долонею.

Я починаю розповідати – про зустріч в офісі, про італійців, про маму Артема. Особливо про маму. Оля слухає, не перебиваючи, лише зрідка підіймає брови, то сміється, то скрушно хитає головою.

– Вона просто з’явилась на вулиці? – перепитує вона. – Як у серіалі?

– Саме так. І повір, я б воліла дивитись це по телевізору, а не жити в цій серії.

– Ну-ну, – хмикає Оля. – І яка вона?

Я замислююсь, граюся чайною ложкою.

– Вона не погана. Просто сильна. Така, що звикла все вирішувати сама. І я її навіть розумію. Вона любить сина, хоче, щоб у нього все було правильно. Але в її очах я бачила – вона не вірить у нас. Або я просто далека від її уявлення про ідеальну невістку. 

– Тобто ти хвилюєшся, що можеш їй не підійти?

– Ні, – відповідаю чесно. – Я хвилююсь, що все це може зайти надто далеко. 

Оля на мить замовкає, дивиться на мене довше, ніж треба. Потім усміхається, але очі м’які, серйозні.

– От і все. Ти вже на гачку.

– Не смійся, – кажу, але в голосі більше розпачу, ніж жарту. – Це просто емоції. Він допоміг, підтримав, поруч – ось і все.

– Ага, звісно, – тягне вона з тією усмішкою, від якої хочеться кинути щось їй поміж очі. – Ну, знаєш, з таких “ось і все” починаються історії, які потім розповідають дітям.

– Олю…

– Добре-добре, мовчу, – вона піднімає руки, але усмішка не сходить з обличчя. – Просто будь обережна, Квітко. Бо він із тих, хто може змінити життя. І не обов’язково спитає, чи ти готова.

Я нічого не кажу. Лише дивлюсь у вікно, де повільно накрапає дощ, і думаю, що, можливо, її слова ближчі до істини, ніж я хотіла б визнавати.