- Глава 7 -

Між нами повисає така тиша, що чути, як поруч пролітає муха. Артем стоїть рівно, спокійно – той самий незворушний бізнесмен, якого нічим не зрушиш із місця. А я – поряд, завмерла, намагаючись осмислити, що він щойно сказав.

Дівчина. Він представив мене своїй матері як свою дівчину.

Моя голова миттєво наповнюється сотнями думок, але жодна з них не формулюється словами. Ми ж домовлялися – перед партнерами. Не перед сім’єю. Не так.

Жінка дивиться на мене, не відводячи очей. Пильний, холодний, але не злий погляд. У ньому радше цікавість, загорнута у стриману зверхність.

– Квітослава, – повторює вона моє ім’я, наче пробує його на смак. – Незвично.

Її голос м’який, але тон залишається твердим.

– А ким ви працюєте, Квітославо?

Я ковтаю повітря, намагаючись зібратися.

– У мене власна крамниця. Квіткова, – кажу, і навіть усміхаюся. – Маленький бізнес, але я його дуже люблю.

В її очах щось ледь помітно змінюється – від подиву до… цікавості?

– Квіткова крамниця… – повторює вона задумливо. – Як символічно. І навіть ім’я пасує.

Вона знову переводить погляд на сина.

– Отже, ти зустрічаєшся з флористкою? Це… не зовсім твій звичний тип, Артеме.

Артем усміхається коротко, без іронії.

– Звичний чи ні – не має значення, мамо. Мені з нею добре.

Вона на секунду стишується, розглядаючи нас обох, і я розумію, що це не кінець – лише початок допиту, який продовжиться колись за сімейним столом. Але зараз вона вже трохи змінює інтонацію, наче цікавиться щиро:

– Добре. Якщо тобі з нею добре, я тільки рада. Але… ви ж познайомилися нещодавно?

– Ми знайомі достатньо давно, – спокійно відповідає Артем. Його рука все ще на моїй талії, тепла, впевнена, і цей контакт дивним чином мене заспокоює.

Мати піднімає брови.

– Цікаво. І що ж такого ти знайшов у цій… дівчині?  – питає, а тоді переводить погляд на мене. – Вибач, люба, але я щось зовсім не вірю у щирість наших почуттів. 

Вона дивиться на мене не холодно, але настільки проникливо, що я відчуваю – мене зчитують буквально по кісточках.

– У ній є щирість, – каже Артем, дивлячись просто в очі своїй матері.

Вона на секунду завмирає. Тонкі лінії біля її очей м’якшають, і вперше на обличчі з’являється щось схоже на справжню усмішку.

– Що ж, – каже тихіше. – Тоді я сподіваюсь, що ми ще матимемо нагоду поговорити, Квітославо.

– Звісно, – відповідаю, хоч голос трохи тремтить. – Буду рада.

Вона киває, прощається сухо, але без ворожості, і йде, залишаючи нас у дивній тиші. Я повертаюсь до Артема, відчуваючи, як у грудях змішуються полегшення й запитання.

– Артеме… що це щойно було?

Він глибоко вдихає, проводить рукою по потилиці й усміхається винувато:

– Імпровізація. Мабуть, трохи вийшла за межі плану.

Я лише хитаю головою.

– Трохи? Це вже не гра, це сімейна зустріч рівня майже заручини.

– Знаю, – каже він, – але все минуло краще, ніж могло. Ти – чудово впоралася. Знову. 

А я дивлюся на нього й думаю, що, схоже, саме від цієї гри мені вже нікуди тікати.

Ми сідаємо в машину, і кілька перших хвилин їдемо мовчки. Двигун працює рівно, за вікном пролітають вулиці, а всередині – тільки гул у голові. Після тієї сцени я досі не можу оговтатися. Все було надто різко, надто несподівано, надто по-справжньому.

Я дивлюся на Артема збоку. Він зосереджений, але не той холодний ідеальний бізнесмен, яким здавався раніше. Його руки на кермі трохи напружені, щелепа стиснута. І вперше мені здається, що він теж втомився.

– Можна спитати? – нарешті кажу.

Він кидає короткий погляд на мене, усміхається ледь-ледь.

– Звісно.

– Що ти плануєш робити з мамою? Тобто… вона думає, що я… твоя дівчина. 

Він видихає, трохи підкочує рукави сорочки, ніби йому бракує повітря.

– Не знаю. Я подумаю над цим питанням. У моєї мами місія якнайшвидше мене одружити. У неї навіть є список –  “Відповідні кандидатки” називається.

Я здивовано дивлюсь на нього.

– Серйозно?

– Так. З іменами, родинами, кар’єрами. Я з десятирічного віку жив у режимі відбору, – каже він, але вже спокійніше. – І, можливо, саме тому я ніколи не поспішав у шлюб.

Я задумливо мовчу. У його голосі є щось дуже відчутне – втома, спогад, навіть самозахист. І я розумію, що переді мною не просто впевнений чоловік у дорогому костюмі. Переді мною – син, який роками намагається довести, що має право жити по-своєму.

– Вона не зла, – продовжує він тихіше. – Просто не розуміє, що я більше не дитина. І, можливо, саме тому вся ця історія з нареченою для неї звучить як удар. Чужі люди розповіли про те, що вона мала дізнатися першою.