- Глава 6.1 -

Коли двері за італійцями нарешті зачиняються, у кабінеті настає тиша. Та не порожня – наповнена теплом, ароматом кави й кориці, і дивною, м’якою напругою між нами.

Я полегшено видихаю, опускаючись у крісло. Руки досі трохи тремтять, хоча все минуло чудово. Партнери були задоволені, сміялися, навіть запитали, коли весілля. І найголовніше – вони повірили. Повірили в нас.

Артем стоїть біля вікна, дивиться вниз на місто, а потім повертається до мене. В його очах так багато усього зараз.

– Ти навіть не уявляєш, як усе було ідеально, – каже він. – Я не очікував, що все обернеться настільки добре.

– Справді? – питаю, усміхаючись, хоча всередині ще хвилююся. – Я боялась, що все зіпсую.

– Навпаки, – відповідає він і підходить ближче. – Ти все врятувала. Як ти говорила, як поводилась… навіть те, що принесла випічку – це був найкращий імпровізований хід. Вони в захваті.

Я відчуваю, як обличчя заливає тепло.

– Ну, це просто випадковість. Я не планувала…

– Саме тому це й спрацювало, – перебиває він. – Ти була природною. Справжньою.

На мить між нами повисає тиша. Така, що чути лише, як за вікном шумить місто.

А потім він стиха додає:

– І пробач.

Я підводжу очі.

– За що?

– За те, що не зустрів тебе, – його голос звучить щиро. – Вони прибули раніше, ніж планувалося, і я не встиг навіть попередити. Мені справді шкода, що ти мусила сама все це пройти.

– Нічого, – кажу, хоч усередині розтануло щось ніжне. – Головне, що я все ж знайшла тебе.

Він усміхається. Трохи втомлено, але по-справжньому.

– Знайшла, і зробила це так, ніби все життя ходила цими коридорами.

Я сміюся, дивлюсь на нього, і в цю мить ловлю себе на думці, що мені навіть не хочеться, щоб цей день закінчувався. Здається, що найгірше позаду. Та чи так це насправді?

Ми виходимо з будівлі разом, і я раптом відчуваю полегшення. Повітря свіже, прохолодне, і після кількох годин у задушливому офісі воно здається справжнім порятунком.

Артем іде поруч – спокійний, з тією впевненістю, яка тепер трохи мене заспокоює.

– Дозволь, я тебе підвезу, – каже він просто.

– Не потрібно, – намагаюся заперечити, але він дивиться так, що суперечити безглуздо.

– Це навіть не обговорюється, Квітославо. Після сьогоднішнього ти заслужила не таксі, а щонайменше комфортну поїздку з водієм, – усміхається він.

Я теж усміхаюся, але всередині ще відчуваю слабкий трем. Можливо, від напруги, а може, від того, як невимушено він вимовляє моє ім’я.

Ми вже спускаємося сходами до парковки, коли я раптом помічаю незнайомку. Жінка років п’ятдесяти, в елегантному костюмі і з темним волоссям, акуратно зібраним у пучок. Кроки різкі, погляд –  рішучий. І цей погляд спрямований прямо на нас.

Вона йде швидко, і щось у тому, як вона тримає підборіддя, змушує мене напружитись. Її обличчя мені незнайоме, але в очах – щось занадто знайоме: невдоволення. 

Я мимоволі хапаюсь за рукав піджака Артема, хоча не розумію, навіщо – просто жест захисту.

Сам Артем теж помічає її. Його постава змінюється миттєво – плечі напружуються, усмішка зникає. Він робить крок уперед, стаючи трохи переді мною.

– Артеме! – її голос розтинає повітря, твердий, наче ніж. – Ти нічого не хочеш мені сказати? Я весь ранок тобі телефоную, а ти вперто ігноруєш мої дзвінки!

Я мимоволі відчуваю, як серце падає кудись униз. 

– Мамо, у мене була важлива зустріч, – зітхає Артем. 

– Важлива зустріч? – фиркає. – Ти завжди прикриваєшся роботою, але не цього разу! Чому я від знайомих дізнаюсь, що у тебе є наречена? Що це таке, Артеме? 

– Мамо, все не так…

– А як? – ця жінка явно розлючена. В принципі я її розумію. Дізнаватися про таке не від сина – не надто приємно. 

Атмосфера згущується настільки, що мені здається – навіть повітря навколо стало густішим. Люди на вулиці проходять повз, але я чую лише її голос – різкий, владний, який не терпить заперечень.

Мама Артема виглядає як жінка, яку ніхто й ніколи не перебиває. І хоч Артем тримається спокійно, я бачу, як його щелепи стискаються, а пальці ледь помітно здригаються.

– Мамо, будь ласка, – він говорить тихіше, але з тим самим сталевим тоном. – Це не місце і не час для розмови.

– О, навпаки, – її голос ріже по нервах. – І місце, і час! Бо, як виявляється, у мого сина вже є наречена, а я дізнаюся про це від чужих людей!

Вона кидає короткий погляд на мене. Не з ненавистю – радше з холодною оцінкою. Наче міряє очима, наскільки я відповідаю рівню її сина.

Мені хочеться зробити крок назад, але я залишаюсь на місці. Рука все ще стискає край піджака Артема – цей жест уже несвідомий, інстинктивний. І він не відсувається. Навпаки – трохи повертається до мене, ніби між рядками каже: Я тут. Не бійся.