- Глава 6 -

Коли я переступаю поріг, перше, що бачу – це величезний кабінет. Артем сидить за великим столом, спокійний, зосереджений, той самий, яким я його пам’ятаю з кожної нашої розмови. Навпроти – пара людей, елегантний чоловік і жінка, років п’ятдесяти, з добрими, але уважними очима.

І тільки тепер я розумію: я запізнилася. Зустріч уже триває. Мабуть, вони чекали мене раніше.

Я завмираю на порозі, притискаючи до грудей пакет із випічкою, наче він може мене захистити від усього цього світу ділової впевненості. Запах кориці здається надто різким, і я ловлю себе на думці, що просто хочу розчинитись у повітрі.

Погляди пари миттєво переключаються на мене – цікаві, трохи здивовані, але не холодні. Артем, побачивши мене, підводиться, і його усмішка – тепла, легка, невимушена, така, яку важко підробити.

– Нарешті, – каже він, обійшовши стіл. – Я вже почав хвилюватися.

Його кроки впевнені, рухи точні, наче він контролює навіть повітря навколо. І коли він підходить ближче, я відчуваю, як серце стискається.

А тоді – його рука торкається моєї талії. Тепло, впевнено, без тіні вагання. Він нахиляється й м’яко цілує мене у скроню.

І в ту ж мить світ просто зникає. Я забуваю, як дихати. Як стояти. Як говорити.

Усмішка виходить занадто натягнутою, але я намагаюся виглядати спокійно, хоча всередині все тремтить.

– Дозвольте представити, – каже Артем, і його голос звучить рівно, майже з гордістю. – Це моя наречена, Квітослава.

– Дуже приємно, – першою говорить жінка з сильним акцентом. Її усмішка широка, очі блищать від зацікавлення. – Нарешті ми познайомимося.

Я відчуваю, як до щік приливає тепло. Тисну руку їй, потім чоловікові, намагаючись не виглядати розгублено.

– Дуже приємно познайомитися, – кажу. – Я чула, що ви з Італії, так?

– Так, – відповідає чоловік. – І ми приємно здивовані. Артем не згадував, що його наречена така чарівна.

Моє серце робить дивний кульбіт. Але потім жінка нахиляє голову, вдихаючи аромат, що наповнив кабінет.

– О, а що це так пахне? – питає вона з усмішкою. – Це ви щось принесли?

Я зиркаю на пакет, який усе ще стискаю.

– Так, – кажу, злегка збентежено, але намагаюся говорити впевнено. – Невеликий сюрприз. Сьогодні зранку пекла булочки з корицею. Подумала, що кава й аромат свіжої випічки допоможуть створити затишок.

Жінка захоплено киває.

– Як мило! У вас справді талант, Квітославо. Це додає тепла навіть у такій серйозній зустрічі.

Я усміхаюсь і повертаюся до Артема, сподіваючись, що зробила все правильно.

– Може, ми пригостимо наших гостей? – кажу. – Потрібна кава, і попроси принести чистий посуд, гаразд?

Він дивиться на мене з тією ж м’якою усмішкою, у якій тепер є щось більше – ніби справжнє захоплення.

– Звісно, кохана, – відповідає спокійно.

І коли він повертається до столу, я ловлю себе на думці, що, можливо, вперше в житті граю роль настільки добре, що починаю вірити в неї сама.

Помічниця Артема приносить каву й посуд, і в кабінеті одразу стає по-домашньому тепло. Аромат кориці змішується з запахом свіжомеленої кави, і я, розкладаючи випічку на тарілки, ловлю себе на думці, що це – майже як у мене вдома. Тільки тут усе надто розкішне, надто “по-бізнесовому”. І він – надто близько.

Артем сидить поруч, трохи нахилившись до мене, і щось лагідно каже італійською. Його партнери сміються – видно, що він пояснює щось про мене.  Мені ж хочеться провалитися крізь підлогу, коли всі погляди звертаються до мене.

– Це дивовижно! – каже сеньйора Ріцці, відламуючи шматочок булочки. – М’яке, ароматне… у вас справжній талант, Квітославо. Ви, мабуть, чудово готуєте.

Я червонію, але усміхаюся.

– Люблю, коли хтось насолоджується моєю випічкою, – відповідаю щиро. – Це моя маленька терапія від стресу.

– І дуже правильна, – сміється чоловік. – Артему пощастило. Не кожного дня зустрінеш жінку, яка вміє поєднувати доброту, красу й турботу.

Я піднімаю погляд на Артема. Він дивиться на мене – тихо, без жодних натяків на гру. Просто дивиться так, що всередині щось стискається. А тоді, з тією самою спокійною впевненістю, каже:

– Так, мені справді пощастило. Вона – найкраще, що зі мною сталося.

І в цю мить я забуваю дихати. Бо він сказав це так природно, ніби справді вірить у кожне слово. Сеньйора Ріцці розчулено усміхається, її чоловік піднімає чашку з еспресо, бажаючи щастя молодим.

Я намагаюся усміхатись, та всередині все перевертається. Я ж знала, що це гра. Знала, на що йду. Але зараз його голос, його погляд, те, як він торкається моєї руки на столі – все це вже не схоже на роль.

Але коли Артем нахиляється ближче, щоб тихо подякувати мені за ідеальний хід, я розумію: мені стає дедалі важче переконати себе, що це справді не про нас.

Коли двері за італійцями нарешті зачиняються, у кабінеті настає тиша. Та не порожня – наповнена теплом, ароматом кави й кориці, і дивною, м’якою напругою між нами.